Часопис "Галич" / Czasopismo "Halicz" / Journal "Halych" / "Halics"

  • Home
  • Ukraine
  • Halicz
  • Часопис "Галич" / Czasopismo "Halicz" / Journal "Halych" / "Halics"

Часопис "Галич" / Czasopismo "Halicz" / Journal "Halych" / "Halics" Часопис "Галич" - дослідження та популяризація історії міста та його пам'яток

Стара військова фотографія з Галича. Давно забуті події, думки про Карла Габсбурга або Camino HaliciensisНа одному з аук...
31/08/2026

Стара військова фотографія з Галича. Давно забуті події, думки про Карла Габсбурга або Camino Haliciensis

На одному з аукціонів старожитностей увагу привернула давня світлина. Вона була досить належно збереженою на свій вік і зображувала один з моментів Першої світової війни: двох офіцерів у мундирах Австро-Угорської монархії. З першого погляду, стало зрозуміло, що це «наше», «галицьке». Дане відчуття було внутрішнє, але з опорою на знайомі краєвиди, на силуети людей – які раз побачивши, ти запам’ятовуєш на все життя. Звичайно, ця світлина була придбана.

На старій, чорно-білій світлині зображено двох вищих офіцерів Австро-Угорщини: фельдмаршала Петера фон Гофмана (1865-1923), який стоїть ліворуч; архикнязя, наступника престолу (на час знимкування), а згодом, останнього цісаря Карла Габсбурга (1887-1922). Місцем зйомки стала Замкова гора у Галичі; військові командувачі стояли на пагорбі над лінією Дністра і оглядали околиці бойових дій на північ від міста.
Дана фотографія під час Великої війни додатково публікувалася ще в одному військовому ілюстративному журналі.

Окрім військової історії Галича, згадок про визначних осіб, які його відвідували, ця фотографія є важливою і в сенсі релігійного туризму.
Справа в тому, що місто Галич і його околиці кілька місяців тому були включені до пішохідного паломницького і туристичного маршруту, під назвою Camino Ruteno, який є частиною європейської мережі Шляху святого Якова (його назва Camino de Santiago).
Зрозуміло, що прочанин і мандрівник в Галичі та околиці відвідає давні сакральні споруди, як української історії, так і спільної українсько-польської. Проте, цей маршрут міг би мати і свою окрему правдиву історичну родзинку, і навіть мати якусь назву цього локального відтинку (для прикладу, на зразок Сamino Haliciensis – Галицький шлях).
В чому ж тоді поєднання пішохідного паломницького маршруту і згаданих вище військовиків?

Справа в тому, що Карл Габсбург 3 жовтня 2004 р. Папою Римським Іваном Павлом ІІ проголошений блаженним католицької церкви.
Згідно, офіційних документів церкви, коли дана інституція когось прославляє, то здійснює це поетапною процедурою. В процесі беатифікації праведника проголошують Слугою Божим і вивчаються його чесноти. Після їхнього офіційного визнання церквою, молитов до Бога щодо підтвердження святості, праведника зараховують до числа блаженних.
Для проголошення блаженного святим, церква просить у Бога ще одне підтвердження. У випадку наявності другого чуда, блаженний прославляється до лику святих.

З біографії Карла Габсбурга відомо, що він отримав католицьку освіту; молитви людей супроводжували його з дитинства; черниця зі стигматами пророкувала, що він зазнає великих страждань і на нього будуть чинитися напади.
Згідно історичних фактів, Карл Габсбург був глибоко відданий Святій Євхаристії та Святому Серцю Ісуса. Перед тим, як ухвалити будь-яке важливе рішення, він молився. Перебуваючи на посту цісаря, Карл свої обов'язки сприймав як спосіб наслідування Христа - у любові та турботі про народи монархії та у присвяті їм свого життя.
Впродовж Великої війни він прагнув миру; у внутрішній політиці ініціював підготовку соціального законодавства натхненного соціальною християнською доктриною.

Після його смерті виникла «Молитовна ліга імператора Карла за мир між народами». У 1963 році вона стала молитовною спільнотою визнаною Церквою.
Процес його канонізації розпочався у 1949 році, коли Віденська архієпархія зібрала свідчення про святість.
У 1954 році було відкрито справу і його проголосили «слугою Божим» - це був перший крок у процесі. На початку справи про канонізацію в 1972 році також було відкрито його гробницю - виявилося, що тіло не піддалося тлінню.

Святий Папа Іван Павло II говорив про Карла Габсбурга: «…Головне завдання християн полягає в тому, щоб у всьому шукати, розпізнавати та виконувати Божу волю. Християнський державний діяч Карл Австрійський щодня стикався з цим викликом. У його очах війна видавалася «чимось жахливим»…
З самого початку імператор Карл сприймав свою посаду як святе служіння своєму народу. Його головним прагненням було слідувати християнському покликанню до святості також у своїх політичних діях. З цієї причини його думки зверталися до соціальної допомоги. Нехай він буде прикладом для всіх нас, особливо для тих, хто сьогодні несе політичну відповідальність у Європі!».

Карл Габсбург, згідно наукових досліджень, міг перебувати в самому Галичі та околиці три або чотири рази. Відомо, що він точно був на Галицькому замку, на Святій Службі в галицькому костелі Внебовзяття Пресвятої Діви Марії, відвідував кенасу караїмів та костел святого Станіслава поруч міста.
Всі перераховані події відбувалися давно, більше ста років тому: в 1915-17 рр. – тому не дивно, що в міській історії, через подальші буремні події, зміну різних держав, пам'ять про них була втрачена.

Ця стара світлина є одним з тих приводів для думок, які в майбутньому можуть наповнити реальним змістом подорож паломника – який не тільки огляне йдучи шляхом Сamino Ruteno середмістя Галича, а й зможе безпосередньо побувати на тих самих місцях, пройти тими стежками, де ступала нога блаженного Карла…

Звісно, віра – справа особиста. Хтось мандруватиме собі виключно з туристичного зацікавлення, але для релігійної пілігриміки Галич з околицею може бути одним з улюблених місць. Тут є мальовнича природа, багата минувшина, відчуття присутності Творця.

Андрій Чемеринський,
Почесний краєзнавець України

Фундаментам Успенського собору в Крилосі пропонується надати статус національної святиніУ Верховній Раді України зареєст...
24/08/2026

Фундаментам Успенського собору в Крилосі пропонується надати статус національної святині

У Верховній Раді України зареєстровано президентські законопроєкти, якими пропонується закріпити статус національних святинь Українського народу за 23 об’єктами та визначити покарання за їх пошкодження чи знищення.
24.08.2026 р. законопроект закону визнано невідкладним, отримано Верховною Радою України, направлено на розгляд комітету.

Про це йдеться у відповідних законопроєктах про захист національних святинь Українського народу (№15550) та про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо посилення відповідальності за злочини проти національних святинь Українського народу (№15551).

Першим з них визначається, що національною святинею Українського народу є пам'ятка культурної спадщини національного значення та/або об'єкт всесвітньої спадщини, що має універсальну цінність для Українського народу, виняткове культурне, історичне, наукове або релігійне значення для формування та утвердження Українського народу та державності України.

Надання об'єкту культурної спадщини статусу національної святині здійснюється шляхом включення такого об'єкта до Переліку національних святинь, затвердженого цим законом. Національна святиня підлягає особливій охороні та захисту.

Критерії включення об'єкта культурної спадщини до Переліку нацсвятинь:
Для включення до цього переліку об'єкт культурної спадщини повинен мати статус пам'ятки культурної спадщини національного значення та/або об'єкта всесвітньої спадщини і відповідати щонайменше двом з таких критеріїв:
- вік об'єкта культурної спадщини перевищує 1000 років;
- бути визначним та унікальним місцем історичної пам'яті Українського народу, його духовності і культури, формування Українського народу та державності України, утвердження української національної і громадянської ідентичності;
- мати ознаки унікальної та незамінної цінності Українського народу;
- бути безпосередньо пов'язаним визначними історичними, культурними, релігійними, військово-політичними, іншими важливими державотворчими подіями, життям і діяльністю визначних осіб, які відіграли важливу роль у таких подіях, внесли визначний внесок у становлення розвиток української державності, її духовності, культури, науки, освіти, інших сфер суспільних відносин.

Охорона та захист національних святинь
Законопроєктом також визначається, що держава забезпечує охорону та захист національних святинь шляхом ужиття заходів щодо недопущення їх знищення, руйнування або пошкодження, усунення потенційних загроз їх знищення, зміни їх історичного розпланування, а також міжнародну співпрацю у цій сфері.
Уповноважені органи державної влади вживають заходів щодо притягнення держави-агресора (держави-окупанта) до міжнародно-правової відповідальності за знищення, руйнування або пошкодження національних святинь.

З метою сприяння захисту культурної спадщини та розгляду пропозицій щодо відповідності об'єкта культурної спадщини критеріям включення об'єкта культурної спадщини до Переліку президент утворює Раду з питань національних святинь як консультативно-дорадчий орган та визначає його склад і функції.

Перелік національних святинь Українського народу
У додатку до законопроєкту міститься Перелік нацсвятинь Українського народу, в якому міститься 23 об’єкти:
- Софія Київська (Софійський собор), Київ;
- Києво-Печерська Лавра (Ансамбль Києво-Печерської Лаври), Київ;
- Херсонес Таврійський (Руїни міста Херсонеса), Севастополь (Крим);
- Почаївська Лавра (Комплекс споруд Почаївської Свято-Успенської Лаври), Почаїв (Тернопільська область);
- Собор святого Юра (Собор Юра), Львів;
- Чернеча гора (Могила поета Т. Г. Шевченка), Канів (Черкаська обл.);
- Ханський палац і Велика мечеть (Комплекс Ханського палацу), Бахчисарай (Крим);
- Успенський собор (Фундаменти собору Успіння Пресвятої Богородиці), с. Крилос (Івано-Франківська обл.);
- Спасо-Преображенський собор, Чернігів;
- Святогірська Лавра (Святогірський Успенський монастир), Святогірськ (Донецька обл.);
- Резиденція митрополитів Буковини та Далмації, Чернівці;
- Замок Любарта (Замок), Луцьк (Волинська обл.);
- Кам’янець-Подільська фортеця (Укріплення міста), Кам’янець-Подільський (Хмельницька обл.);
- Хотинська фортеця (Комплекс споруд Хотинської фортеці), Хотин (Чернівецька обл.);
- Аккерманська фортеця, Білгород-Дністровський (Одеська обл.);
- Кармелітський монастир, Бердичів (Житомирська обл.);
- Замок "Паланок", Мукачеве (Закарпатська обл.);
- Іллінська церква (Церква Святого Іллі з дзвіницею), с. Суботів (Черкаська обл.);
- Садиба Сковороди (Меморіальний комплекс філософа і поета Г. С. Сковороди), с. Сковородинівка (Харківська обл.);
- Цитадель Батуринської фортеці і Гетьманський палац (Городище дитинець "Литовський замок" і Палац К. Г. Розумовського), Батурин (Чернігівська обл.);
- Холодний Яр, с. Мельники (Черкаська обл.);
- Запорізька Січ на Хортиці (Історико-культурний комплекс "Запорізька січ"), Запоріжжя;
- Місце Бою під Крутами, с. Пам'ятне (Чернігівська обл.).

Кримінальний кодекс
Другим законопроєктом, зокрема, визначається, що умисне незаконне знищення, руйнування або пошкодження об'єктів культурної спадщини чи їх частин, що стосується національних святинь Українського народу, - карається позбавленням волі на строк від трьох до десяти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

Також визначається відповідальність за незаконне проведення археологічних розвідок, розкопок, інших земляних чи підводних робіт на об'єкті археологічної спадщини, що стосується національних святинь Українського народу. Такі дії каратимуться штрафом від однієї до трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (від 17 тисяч гривень до 51 тис. грн) або пробаційним наглядом на строк до двох років, або обмеженням волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

«А церква Дмитра в Галичі не справжня, не мурована…». Мешканці міста просять дбати і ремонтувати пам’ятки згідно законів...
21/08/2026

«А церква Дмитра в Галичі не справжня, не мурована…». Мешканці міста просять дбати і ремонтувати пам’ятки згідно законів

Покоління народжених в радянському союзі добре пам’ятають комедійний фільм тих часів під назвою «Іван Васильович міняє професію». В одному з епізодів картини, якийсь з дійових персонажів, урядовець московського царства справедливо запідозрює, що підмінено особу їхнього царя і кричить усім: «А цар то не справжній!».
Вже сьогодні майже так можна сказати про вищевказану церкву: «А церква Дмитра в Галичі не справжня, не мурована, а пінопластова!» - і побоюємося, що з часом така доля може стосуватися більшость пам'яток відомого міста Галича, але сміх тут буде недоречним, швидше жаль…

Від одного з мешканців міста Галича, який ним є з «діда-прадіда» (як сам інформує) ми отримали інформацію про незаконні роботи (на його думку), які проводяться церковним братством в церкві святого Дмитра за рікою.
На прохання автора не подаємо прізвище, зберігаємо анонімність отриманої інформації. Отримане від старожила повідомлення є важливим, хоча разом з тим потребує додаткової інформації та перевірки. Через те, що в ньому піднімаються питання, які є архиважливими і на які проситься дати відповідь - подаємо його на загал.
Через те, що дописувач подав в листі певні прізвища, мусимо їх «законспірувати», щоб не було безпідставних і неправдивих звинувачень відносно відомих осіб в місті, якщо інформація не підтвердилася б.

Як відомо, церква Дмитра збудована в 1831 р., є пам'яткою історії та архітектури, перебуває в державному реєстрі пам'яток. За найновішою інформацією, в церкві проводиться незаконний ремонт і проводять його силами звичайних робітників. Завданням ремонту є нібито усунення вогкості в церкві і стараються це ліквідувати за допомогою наклеювання на стіни з осередками грибка, грубого пінопласту.

Ясно, що коли таке робиться, то проблему не усувається, а навпаки, ховається, але з роками все знову стане явним. Проте, будуть втрачені роки, а вогкість продовжить свою руйнівну справу.
Це майже, як проколоти ногу, а лікування проводити наклеюванням медичного пластиря на ніс...

З огляду на те, що наші галицькі автори зараз не на місці, або з ряду суб'єктивних причин не можуть бути корисними тепер, я сам поїхав оглянути церкву Дмитра. На жаль, на місці нікого не застав, можливо, роботи вже завершені. Вхідні двері були зачинені, але таким чином, щоб був доступ повітря до інтер'єру, мабуть щоб висихали стіни.
Я уважно оглянув «систему» водовідведення. Вона там у формі вкопаних асбестових труб, якими мала б сходити вода з ринв. Всі ці труби забиті землею, а це значить, що вода не сходить, а тече під церкву, відповідно з роками це все виявляється на стінах. Тоді постає питання, для чого і за чиїм наказом там працювали майстри. Їхня робота була цілком безпотрібною, ба навіть більше, шкідливою…
Уряд України повідомив, що орда вже знищила під час війни більше 2000 пам'яток, Галич дякувати Богу, не на передовій, але чомусь пам'ятки зазнають знищення.

Вражає, що церкву, яка на цей час має 195-літню історію, будували своїм коштом мешканці міста. Вони не будучи особливо заможними, спромоглися витягнути будівлю з цегли, накрити черепицею; а їхні нащадки тепер всі питання вирішують убогим пінопластом…
Предки вміли мурувати, а нащадки тільки обклеювати. В сучасних майстрів є ще багато цікавих матеріалів з якими можна працювати при "відновленні" церкви-пам'ятки. Наприклад: папір, клей ПВА, скот, синя ізоляційна лента...

На нашій сторінці впродовж 11 років ми друкували різні матеріали і дослідження про Галич і околицю. В переважній більшості всі дописи мали різні реакції від дописувачів, переважно у формі символів, які надає фейсбук; чи коротких коментарів. Було трішки листів і в приватну пошту сторінки, стосувалися вони розповідей про тих чи інших людей або споруд, прохання надати якусь інформацію.
Порушене мешканцем міста питання, якщо воно є правдиве, потребує висвітлення.
Зрештою, самі засади християнства говорять, що на зло не можна мовчати. А під злом в даному випадку можуть бути самовільні і не відповідні дії окремих осіб.

Автор звернення має можливість самостійно звернутися в Івано-Франківську облдержадміністрацію і з’ясувати чи був дозвіл на роботи, які він згадує в своєму листі.

Будемо вдячні, якщо жителі міста, або ті хто проводять ці роботи, зможуть дати якусь достовірну інформацію про те що пишеться в листі, подадуть її в коментарях до цієї публікації.

Я сам не часто буваю в Галичі. Але ось цього тижня був і побачив чергове самоуправство щодо ще однієї пам’ятки – будинку колишньої ремісничої школи (відомого галичанам за часів срср, як будинок піонерів).
В попередні роки інші фахівці вже звертали увагу на те, що в будівлі з східної сторони зменшено без дозволів об’єм вікон, що вплинуло як на візуальне сприйняття споруди, так і на рівень інсоляції приміщень. Тепер розвалюють і перебудовують все вчергове, на першому поверсі.

Тож чи в Галичі, історичному місті, хтось хто припинить таку беззаконну самодіяльність тих, кому в силу тих чи інших обставин доля тепер дала обов’язок дбати за них?

Нижче, в коментарях долучимо наявну у нас інформацію щодо окремих проблемних моментів раніших періодів відносно церкви Дмитра та ремісничої школи. Також, додаємо звернення від мешканця міста.

Р.Пятковський

*****************
«Слава Ісусу Христу!
Хочу перше вам подякувати за ваші оповідання з минулого Галича. Я все читаю або донька мені та і щось згадую що мені розповідав чи тато чи дідо, щось як ви друкуєте.
Я хтів давніше вам написати але все немав кому надиктувати а тепер прочитав Чемеринського про хрест талєргофців і вже. То я підтверджую шо хрест має лишитися таким як наші діди і прадіди будували. Там мій дід є записаний.
Самі ми давно жиємо по старій К……….., тепер В……... Я теж троха можу вам щось розповісти і старі фотографії маю, можу дати перефотографувати. Аж так багато не розкажу, бо все житє прожив за радянської влади і тепер за України. Але за 60, 70 і кінець союза знаю і можу сказати. Багато моїх колєгів вже нема, а шкода бо разом би багато сказали.
Хочу вас попросити щоб ви щось написали мені на відповідь або надрукували в інтернеті то багато людей читає. Повіште мені що робиться в нашій церкві Дмитра на Заріци. Як ви не знаєте то скажу що я чув від тих хто коло братства. В тій церкві зараз почали ремонти ви там зараз не зайдете бо все там розкиринили. Церква та стара мурована і має таблицю що її будували наші люди з парохом Левицким. Ми там щороку на Дмитра коло його могили на відправі збираємсі.
Перше що там роблять то навезли пєнопласту зеленого і простого. Ним тамка всередині стіни обшивают. Такого нігди не було щоб старі метрові стіни з середини тим сміттям що миші жиют зашивати. Старший казав що там є грибок і його треба зашити щоб він не йшов далі. Але який газда так робе. То грибок треба вивести і знищити і не ховати під низ! Та стара церква що наші прадіди там молилися а тепер зашивають пластмасою. Коло церкви Різдва в Галичі там всі церкви старі є то вони муровані. І наша мурована, але чи то грибок викорінюют чи утеплюют – але то вже так не має бути. Скажіть як то має бути.
Тепер хтось зайде в церкву а вона вже не та. Не той запах бо пєнопласт. Так не можна. Я в СМУ робив потім дітєм хати строїв то знаю.
Я хоч на 10 літ молодший знав Кривоноса Романа Миколайовича. Він ту церкву відродив і дбав за неї до самої смерти. Колись як робив на пошті то мав револьвер ми здалека дивилися але боялися його бо поважний був і ніколи пістолет не показав.
То Кривоніс 30 літ дбав за ту церкву. Казав що вишукував рідні образи старі фотографії щоб було як колись. Він за свої гроші дзвіночки до церкви купував і майстрів на відбудову вишукував. Все тряссє щоб церкву не знищили. Повідав мені що раз Кантор йому казав, що треба з церкви здерти дах з черепиці і накрити металом червоним, бо так буде файніше. Він на то не згодився, але відчував що по смерті не буде вже кому за то так дбати. Тішивсі що зберіг старі деревєні двері з тими завісами що 200 літ мали. Багато чоловік зробив для церкви. Там його похоронили під церквов. Тепер його нема то зашивают пєнопластом.
А всьо то після того як ксьондз З….. пішов, а прийшов Б….. Ми в церкві Різдва мали царські врата мальовані тепер десь їх нема, бо замінили на камінні. Церкву майстри брати розписували, а вже тих образів нема, бо на біло Б……….. замалював. Були там так само старі двері, то вони їх викинули і на металопластік змінили. І на Заріці то точно його так само робота.
Напишіт чому так роблять, що стару церкву муровану Корнелія Левицкого обліплюют пластіком? Так немає бути. Наші єпископи ніц не знают що роблят ксьондзи на місцях. А ще в Галичи є музей. То він мав би казати чи добре так робити чи бити по руках тих майстрів. Але то не майстри. І в церкві Різдва вже ніц нема старовини і в нашій Дмитра вже ніц не буде. Шкода, що Кривоніс до того не дожив, а може і на добре.
Здоровля і поважання вам. Вибачайте писав як умів. Фамілію мою не подавайте, хоч маю і більше 70 то люди все одно з’їдят».

Металевий міст у Галичі: п’ять історій з тисяча одної Око мандрівників, та й зрештою, місцевих мешканців міста завжди пр...
13/08/2026

Металевий міст у Галичі: п’ять історій з тисяча одної

Око мандрівників, та й зрештою, місцевих мешканців міста завжди привертає витончена конструкція металевого мосту на Дністрі. І хоча його основні завдання ще в 1981 р. перебрав «молодший брат» - залізобетонний міст вище течії ріки, історія первинної споруди завжди цікава. Зрештою, досі відсутня цілісна публікація, яка охоплює всі моменти історії мосту.

В різноманітній літературі довгі роки називалися помилкові дати передачі мосту в експлуатацію. І тільки дослідження в архівах Польщі дали змогу автору публікації встановити точну дату – сталося це 18 серпня 1910 р.

Історія мосту багата на події, які пов’язана, як з обставинами будівництва, а пізніше кількаразового відновлення після руйнувань; з особами, які дотичні до його спорудження.
Цікавими моментами до історії мосту є наступні.

І. Міст збудований першочергово для військових цілей.
На початку ХХ століття Галич став містом де будувалися фортифікації на обох сторонах ріки, де були споруджені військові склади, де щорічно відбувалися навчання – маневри саперів.
Відповідно, у момент оголошення мобілізації, чи потреби оперативного переміщення війська, підрозділи які перебували в казармі саперів на Галич-горі, чи в околиці - за можливим наказом мали оперативно прибути для завантаження і подальшої відправки з залізничного двірця у Галичі.

У випадку великої води, переправа човнами чи поромами забрала б багато часу. Попередник металевого мосту, дерев’яний міст (споруджений в 1858 р.) неодноразово руйнувався повенями і не вважався надійним.

Постала потреба спорудження стаціонарного металевого мосту. Тому, впродовж кількох років керівництво військового корпусу у Львові обговорювало його спорудження з Міністерством внутрішніх справ у Відні, громадою м. Галича (остання неодноразово висувала різні міркування, які частково призупиняли позитивне полагодження справи). Тим не менше, міст було збудовано і відкрито.

Немаловажливим є той момент, що військове командування думало на перед і старалося врахувати всі дрібниці – зокрема, ще до здачі мосту в експлуатацію він мав бути помальованим в зелений колір, щоб зливатися з ландшафтом і не виділятися на ньому.

До речі, сучасна дорога, якою ми зараз їдемо до Івано-Франківська і яка не проходить через центр міста, теж була як один з проектів австрійських військовиків.
Люди думали на перспективу.

ІІ. Міст був маркований шильдами виробника.
Кожне поважне підприємство, яке дорожить своїм іменем і виготовляє якісну продукцію, ознаковує її своїми табличками, так званими шильдами. Термін походить з німецької мови (Schild) і має значення, як щит чи табличка.
На металевому мості у Галичі підприємство, яке будувало міст, залишило на мостових конструкціях свої шильди.

Вони були виготовлені з чавуну, у формі ромба. Розміри шильду 28 * 19,5 см. У полі ромба зображено стилізовану грамоту, з прикрасами рослинного орнаменту. В центрі грамоти – прямокутник (рамка) з написом польською мовою:

L.Zieleniewski.
TOW: KRAKOW. AKC.
1909.

В українському перекладі розширене значення наступне:
Л.Зєленєвський
Краків. Акціонерне товариство.
1909.

Можливо, дата вказана на шильді передбачала, що міст буде здано в експлуатацію у зазначеному на ній році, проте це сталося через рік.

Шильди знаходилися на мостових прогонах з північної і південної сторони. Фактично, вони там перебували до початку 90-их років, до часу коли міст вже не перебував під охороною, і залишився пішохідним.
В подальшому, через відсутність охорони, дві шильди були демонтовані місцевими мешканцями і зберігалися в них дома (їхні прізвища відомі, жителі з Меживіддя і Заріки). На великий жаль, кожен з них дуже невдало демонтував шильду – при підважуванні від металоконструкцій обидві дістали пошкодження – відламано їхні кутики. Що цікаво – в кожного нового «власника» шильду кутик відламався з відмінного боку (в одного зліва, в іншого справа).

Один з них, яких дуже цікавився і любив минуле Галича, відома особа на Заріці, в останній рік життя неодноразово запрошував до себе автора цієї статті (ми з ним дещо співпрацювали, записували історії з минулого) хотів подарувати цю шильду.
На жаль, остання зустріч не відбулася, і власник предмета відійшов у вічність, а спроба отримати шильд від родини успіху не мала – таким чином, його бажання залишилося невиконаним.

Автор публікації мав задум на основі збережених пошкоджених шильд замовити їхню копію в ориганільних розмірах з подальшим монтажем на мостових конструкціях. Таке собі повернення на рідні місця.

ІІІ. Всі хотіли зафіксувати себе в історії мосту.
На початку 2000-их років, автор статті переходячи міст, на одній з металевих конструкцій спостеріг цікавий артефакт з минулого, а саме з часу Великої війни.

На площині арки нанесено зображення відзнаки залізничничників Австро-Угорської монархії, у формі поєднання стилізованого залізичного колеса з крилом, що символізувало швидкість і рух.

Написи нанесені поруч нього є наступними: «K.U.K.» (цісарський і королівський), «Eis. Reg.» (Eisenbahn regiment – залізничний полк); чітко простежується датування – 1915.VIII.1.
Дещо слабше читабельним і відповідно незрозумілим залишається один напис: «P. Talarl” (?) – можливо, це прізвище особи.

Припускаємо, що даний напис був нанесений військовослужбовцями монархії, які після звільнення міста у червні 1915 р. займалися відновленням і підняттям зруйнованого прогону. З тексту слідує, що це були вояки залізничних підрозділів – оскільки, нанесення такого рисунку вимагає часу, а перебувати на такому об’єкті без зайвого контролю могли тільки ті, хто його відновлювали. Відновлювати мости переважно було завданням залізничників та саперів. Засобами, за допомогою якого швидше всього було зроблено зображення і напис, були молоток та зубило.

В пізніші періоди, зовсім нещодавно, молоді подружні пари, на згадку про укладення свого союзу, на перилах мосту вішали колодки. Добре, що такі дії тепер припинилися.

IV. Переказ про золоту заклепку.
Відомо, що мостові кострукції кріпляться і утворюють цілість за допомогою заклепок. Їх там тисячі. Неодноразово доводилося чути, як від окремих старожилів, так і від екскурсоводів, про те, що одна з заклепок виготовлена з золота, колись навіть знали котра саме (оскільки впродовж своєї історії міст неодноразово перефарбовувався і заклепки тепер мають єдине зафарбування), але з часом забулося.
Чи справді так було?

Фірма Зєленєвських з Кракова, була одним з провідних інженерних підприємств Австро-Угорської монархії. Нею виготовлялися мостові конструкції, залізничні вагони, пароплави та багато іншого. Відповідно, вона володіла значним капіталом і задля атракції, могла б дозволити собі монтаж золотої заклепки. Проте, стандартні розміри заклепок галицького мосту мають не зовсім скромні розміри.

В той час, як і тепер, на урочистості запрошували відомих осіб. Вони могли перерізати стрічку, вбивати позолочені цвяшки – в залежності від об'єкта відкриття / посвячення. На жаль, інформації про процедуру відкриття мосту немає, можливо з огляду на його стратегічне значення.

Проте, якщо його все ж урочисто відкривали (як попередника, у 1858 р.), то можливо хтось з запрошених гостей міг урочисто вбити в спеціально приготованому місці позолочену заклепку – а народні перекази донесли інформацію про неї, як золоту.

V. Історія мосту в календарі
В 2019 р. було видано великий настільний календар, формату А3 який присвячено історії мосту в Галичі. При його підготовці було використано цікаві і практично невідомі фотозображення. Кожен з аркушів 12 календарних місяців складався з окремої історії щодо мосту, які в підсумку утворювали цілісну.

Про Галич є багато різноманітних розповідей; багато з них базовані на реальних життєвих історіях. Записавши розповіді зі спогадів старожилів, ми пізніше неодноразово підтверджували їхній зміст архівними документами. Біда тільки в тому, що вже практично немає в кого записувати оповідки з минулого…

Андрій Чемеринський,
Почесний краєзнавець України

Пам’ятний хрест Талергофу в Галичі. Збережений символ Великої війни та згубної ідеології: не зовсім приємна минувшина і ...
06/08/2026

Пам’ятний хрест Талергофу в Галичі. Збережений символ Великої війни та згубної ідеології: не зовсім приємна минувшина і можлива невідповідна майбутність

І. Колись.
112 років тому, в гарячі серпневі дні, подібно як тепер, тривала війна і гинули люди. Дністер в Галичі суттєво змілів, фронт ще був далеко. Проте військо вже було всюди – на залізничному двірці, відновлювалися форти і шанці (первинно збудовані в 1895 р.), будувалися нові. Місто готувалося до боїв, зовсім нещодавно австрійське військове командування надало йому статус «фортеці».

Українсько-польська-жидівсько-караїмська міська громада в той час переживала різні моменти. Одні ще мали патріотичне натхнення від проголошення війни, від звернення цісаря «До мого народу»; інші потрохи ховали майно, ще хтось з тривогою читав про бої на фронті і боровся з думкою про евакуацію. Серед усіх, хто точно в ці дні переживав найбільше, були москвофіли Галича.

Грунт для їхнього становлення постав у місті в другій половині ХІХ століття, в 1875 р. у Галичі було проведено велелюдний збір товариства імені Качковського. На початку ХХ століття місто вже мало славу бастіону москвофільства.

З початком війни доля москвофілів була вирішена – найактивніших заарештовано і відправлено в глиб монархії, як політичних арештантів. Згуртовані парохом церкви Різдва Христового, о. Николаєм Винницьким, вони брали участь у різноманітних мітингах і вічах, носили фани в кольорах царського прапора, билися з радикалами, нищили майно нотаря Гузара та ін. Окремі з них займалися шпигуванням за будівництвом фортифікацій в околицях міста, тому безперечно були державними злочинцями, інші наївно вірили «білому» царю; когось було заарештовано майже без вини.
Підсумок - в умовах військового часу, коли не було особливих можливостей з'ясувати міру вини особи, - був простий. Більша частина галицьких москвофілів була ув'язнена в таборі Талергоф (тут були і звичайні міщани з Галича, і нотаріуси, і торгівці), а ксьондза Н.Винницького було засуджено до смертної кари через повішення, від якої його амністував цісар Карл І в 1917 р.

Велика війна завершилася, місто було в руїні. Часу на відбудову особливо не було, почалася українсько-польська, а згодом польсько-радянська війна. Тільки в 1921 р. настав відносний спокій. І якраз в той час до Галича повернувся «народжений в сорочці» ксьондз Николай Винницький.
Культ мучеників Талергофу поширився в 1920-30-их рр. не тільки в Галичі, а й у всій Галичині. Колишні ув'язнені зустрічалися, ділилися спогадами, видавався Талергофський альманах.

В 1929 р. громадяни міста Галича спорудили пам’ятний знак Талергофу поруч західного фасаду храму Різдва Христового. Його призначенням було вшанувати пам'ять мучеників табору, а зокрема 20-ти жителів міста.
На пам’ятнику розміщено дві мармурові таблиці з текстом на язичії (про це нижче). Текст першої: “Всъмъ Русским людямъ Галича Во время великой войны в Талергофъ и других тюрмахъ за русское имя въру и народность страдавшимъ и живот свой положившимъ и первому изъ нихъ – о. Николаю Винницкому доброму пастырю великому гражданину неустрашимому Борцу – мученику доблесному сыну Руси и ее защитнику на ВЪЧНУЮ ПАМЯТЬ РУСИ на славу памятникъ сей воздвигнуть гражданами г. Галича въ Р.Б. 1929”; текст другої: “Въчная память мученикамъ Талергофского заточения” (з переліком прізвищ громадян Галича):
Льву И. Павловскому
Афанасію П.Павловскому
Ильи П.Павловскому
Ивану К. Яновичу
Гаврилу С. Борисевичу
Ивану М. Юськевичу
Іосифу И. Урсулу
Ивану А. Сьонкало
Михаилу Ф. Данилевичу
Даніилу В. Зелинскому
Ивану А. Чемринскому
Ивану М. Заседволку
Ивану А. Сегину
Владімиру Г.Пашинскому
Ивану В. Васильковскому
Николаю И. Сегину
Михаилу Я. Павлусевичу
Михаилу Д. Сегину
Ивану С.Зелинскому
Іоаннь Ф. Григорович

Другий пам'ятник жертвам Талергофу було споруджено у Львові аж в 1934 р. Безперечно, пам'ятник у Галичі за мистецьким виконанням є кращим, ніж львівський.

Фактично, пам'ятник Талергофу у Галичі став першим пам'ятником на ознакування вищезгаданих подій в краї, і другим пам'ятником у місті (першим була колона на честь відкриття мосту і намісника Галичини гр. Агенора Голуховського, 1858 р.).

З 1929 р. і до 2026 р. пам’ятник Талергофу в Галичі не зазнавав втручань чи пошкоджень – за винятком його часткового зміщення в північну сторону, для відкриття / прорізання входу з західної сторони церкви.

Також, не було особливих непорозумінь щодо пам'ятника, за винятком одного, в 1930-их роках. Справа полягала в наступному. Парохом храму був о. Микола Благий, колишній УСС. Під час вшанування жертв Талергофу (а це відбувалося переважно на Томину неділю), о. Благий повідомив церковне братство, що не буде вшановувати пам'ятник; відповідно на нього було подано скарги до Митрополичого ординаріяту.

В сьогоденні пам'ятнику виповнилося 97 років. У Галичі, мабуть, вже немає ровесників його спорудження…

ІІ. Тепер.
В останній час стало відомо про ініціативи окремих осіб щодо заміни таблиць на пам'ятнику. Попередньо відомо тільки, що пропонується замінити написи на таблицях в контексті сучасних подій російсько-української війни (пропонований текст не відомий), але в будь якому випадку тексти на таблицях пам'ятника пропонується «українізувати», оскільки ініціатори вважають, що текст написаний на «російській» мові.

Не маючи жодних симпатій до подій та осіб, яким присвячено пам'ятник, зазначимо, що будь які втручання, заміна таблиць, перебудова - є неприпустимими і не мають підстав, можуть тягнути відповідальність згідно закону.

Обгрунтування цього наступні:
- пам'ятник занесений до Державного реєстру пам'яток місцевого значення, має охоронний номер; на нього виготовлено облікову документацію; він захищається Законом України «Про культурну спадщину». Коли ми говоримо про поняття «пам'ятка», то повинні розуміти, що це твір який є чимось унікальним, має певні особливості, сукупність складових: споруджений у певний період; виконаний особливими авторами. У разі зміни написів, будь якого втручання, губиться автентика – однозначно, отримуємо невартісний новотвір в галузі культурної спадщини;

- питання проблематики Талергофу не відносяться до тих, які «забуваються» чи «оминаються» в історії України, або як інші символи комуністичного режиму повинні бути «декомунізованими» – у випадку галицького пам'ятника «демосквофіленими» (термін автора);

- пам'ятник Талергофу в Галичі є першим пам'ятником спорудженим в Україні на дану присвяту; на цей час пам'ятників Талергофу є всього два – відповідно, кожен з них є унікальним. Це не масовий і не типовий твір;

- пам'ятник має мистецьку цінність – як з огляду, на виконання, використані матеріали, так і свого автора. Його було виконано в авторській майстерні відомого скульптора та каменяра міста Станиславова Мар’яна Антоняка (1881-1951). До речі, більша частина вцілилих гробівців на колишньому старому цвинтарі Станиславова (відомому тепер, як Меморіальний сквер) авторства цієї майстерні. Пошкодження чи усунення якоїсь з частин пам'ятника Талергофа знівелює його мистецьку цінність;

- пам'ятник є частиною історії міста, історії парафіяльної громади церкви Різдва Христового та її священнослужителів; він є знаком увіковічнення мешканців Галича, які помилково чи свідомо були прихильниками москвофільства; хрест Талергофа є пригадкою галичанам про обрання їхніми предками невідповідних очікувань і надій;

- саме будівництво пам'ятника здійснювалося в непрості часи, коли Галич втрачав статус форпосту москвофільства, але ще й не був достатньо проукраїнським. Відповідно, його спорудження було виявом волі тогочасних парафіян храму Різдва Христового, користувалося їхньою підтримкою і очевидно, фінансовими пожертвами; вони хотіли збудувати пам'ятник у саме такому вигляді, з саме таким текстом; це пам'ятник для галичан – збудований галичанами;

- якщо в минулому на пам’ятнику було поміщено прізвища галичан-талергофців, значить це було притаманне тому часу і нащадки тих людей не вважали оприлюднений перелік якимось ганебним. Сучасні «ініціатори» не мусять нищити пам'ятник – якщо їм бажається, то можуть для себе одну з таблиць трактувати, як перелік “зрадників»; пам’ятник потрібно розглядати в контексті перипетій подій, яким він призначений, з виховним “заземленням» на сьогодення;

- напис на пам'ятнику не виконаний російською мовою, тому абсурдно апелювати до заміни таблиць через подібний аргумент. Натомість, текст виконаний т. зв. «язичієм» - яке використовувалося москвофілами в Галичині, Буковині та Закарпатті наприкінці ХІХ- поч. ХХ століття. Його ще називають штучною книжковою мовою, на язичії видавалися ряд тогочасних газетних видань – в яких до речі, побачили світ перші публікації про історію Галича. В самому місті Галичі та в інших населених пунктах є достатньо старих поховань, написи на яких здійснені язичієм;

- якщо йти за логікою ініціаторів «демосквофілізації» таблиць, то тоді можна пропонувати: замінити зміст давніх Євангеліє, оскільки вони не є сучасною українською мовою, а церковнослов’янською; можна перебудувати церкву Різдва Христового в Галичі, яка майже 40 років служила місцем молитви для парафіян, які були москвофілами і в якій правив ксьондз-москвофіл; можна затерти графіті храму Св. Пантелеймона і Шляхетської вежі – бо практично всі вони не україномовні;

- ніяка церковна чи державна влада з 1929 р. і досі не знищила і не розібрала пам'ятник, не замінила написи на таблицях – хоча було зрозуміло, на честь яких подій і кому він був присвячений. Проукраїнські священники 30-40 - их рр. Солонка Володимир, Благий Микола, Гриньох Іван, Микола Янович, Василь Медвідський, Любомир Сивенький не ініціювали цього; відповідно, цього не робили і митрополит Андрей Шептицький (який був в курсі церковних справ Галича), так і пізніші Патріархи УГКЦ Мирослав Іван Любачівський та Любомир Гузар (які будучи предстоятелями церкви в 1990-их та 2000-их рр. могли здійснювати інтервенції щодо перенесення пам'ятника, заміни таблиць, чи навіть більше - його ліквідації);

- з практичної точки, пам'ятник також є вцілілим свідченням про трагічне минуле міста, який доцільно використовувати в місті, в якому функціонує Національний заповідник «Давній Галич». Екскурсовод, який проводить екскурсії групам з усіх-усюд (а зокрема, це важливо щодо внутрішньопереміщених осіб) має можливість розповісти про події 1914-17 рр., ілюструючи їх, як самим пам'ятником, так і меморіальними автентичними таблицями на ньому. Нові таблиці, це як китайський замінник – без вартості і цінності.

Правдою є те, що коли екскурсовод працює з группою в намоленому храмі Різдва Христового, він на жаль, не може розказати і показати щось давнє в його інтер'єрі – оскільки після реставраційних робіт все було оновлено, рідні там фактично стіни; автентичний пам’ятник Талергофу допомагає відвідувачу відповідно сприйняти все в комплексі;

- борячись з «російською» мовою на пам'ятнику, а насправді з язичієм, ми даємо підстави східній орді щодо пропаганди і звинувачення галичан, демонстрації їх як руйнівників і невігласів; питання «українізації» в даному контексті не відповідне. Якщо її ініціатори мають додаткову інформацію щодо осіб чи подій – тоді доцільно виготовити окремий, новий, україномовний стенд і встановити його неподалік.
Постійно позиціонуючи Галич, як місто з тисячолітньою історією, ми практично не маємо в його середмісті збережених споруд з минулих періодів, які в автентичному вигляді дійшли до нас – відповідно, сучасники-містяни мали б берегти спадщину, яка дійшла до сьогодення.

Треба розуміти, що справа збереження пам'яток міста є питанням всіх мешканців, а не приватним рішенням кількох «ініціаторів». Досвід свідчить, що пам'ятка ціла до того часу, поки щодо неї не з'являються плани в «ініціаторів»; також, доречно було б щоб в першу чергу подібними об’єктами займалися ті, кому держава делегувала повноваження, а не «ініціатори».

Залишається сподіватися, що на 100-ту річницю свого спорудження (2029 р.) пам'ятник залишиться у своєму вигляді, без втручань – виключно, як свідок минулого міста і невдалої промосковської орієнтації окремих його громадян.

Натомість, «ініціативним особам» можливо вартує звернути увагу на відновлення могили довголітнього галицького пароха і декана о. Корнелія Левицького, яка була знайдена науковцями під час однієї з науково-дослідницьких експедицій ще в 2017 р.; про неї було поінформовано, як міську, так і церковну владу; представники кожної з них були на місці віднайдення надгробка і оглянули його. Хоча можливо, вшанування пам’яті і відновлення могили в тих дільницях міста, які не є особливо публічними, буде їм нецікавим…

Андрій Чемеринський,
Почесний краєзнавець України

• Цей текст є приватною думкою автора, базованою на 20-ти річній сфері праці в галузі пам’яткоохоронної галузі і родинному походженні з Галича, підтвердженим з 1780 р.

Address

Halicz

Website

Alerts

Be the first to know and let us send you an email when Часопис "Галич" / Czasopismo "Halicz" / Journal "Halych" / "Halics" posts news and promotions. Your email address will not be used for any other purpose, and you can unsubscribe at any time.

Shortcuts

Share