13/07/2026
У дитинстві йому казали, що місце селянського хлопця — не в гімназії. Минули роки, і його ім’я стало класикою української літератури.
Сьогодні, 13 липня, минає 152 роки від дня народження Марка Черемшини (1874–1927) — письменника, адвоката й доктора права, який став одним із найсамобутніших голосів Покуття.
Його справжнє ім’я — Іван Семанюк. Він народився в селі Кобаки на Станіславщині, у небагатій селянській родині. Перші роки життя провів у діда й бабусі, серед народних переказів, пісень, казок і гуцульських мелодій.
Пізніше Черемшина скаже:
«Я виріс серед співанок, та казок, та сопілок, вдихав їх у себе і віддихав ними».
У дитинстві він часто хворів. Рідні розуміли, що важка селянська праця може остаточно підірвати його здоров’я, тому віддали хлопця до школи. Дід так тяжко переживав розлуку з онуком, що кілька днів майже не їв, але зрештою сам відвів його на навчання.
Після сільської школи Іван вступив до Коломийської гімназії. Навчання велося польською, якої він спочатку майже не знав. Викладачі насміхалися з його селянського одягу й радили або змінити вбрання, або залишити гімназію та повернутися до важкої роботи.
Він не залишив.
Швидко опанував мову і став одним із найкращих учнів. Багато читав, захоплювався Шевченком, Федьковичем, Нечуєм-Левицьким, передплачував українські часописи. Саме тоді почав писати.
Першою великою спробою стала драма «Несамовиті», яку молодий автор надіслав на конкурс журналу «Зоря». Журі схвально оцінило твір, однак його так і не надрукували.
1896 року в газеті «Буковина» з’явилося оповідання «Керманич». Під ним уперше стояло ім’я, під яким Іван Семанюк увійде в українську літературу, — Марко Черемшина.
Після гімназії він поїхав до Відня. Мріяв стати лікарем, але навчання на медичному факультеті було надто дорогим, тому обрав право.
У Відні Черемшина опинився в центрі українського громадського й літературного життя. Був членом, а згодом і головою студентського товариства «Січ», організував робітниче товариство «Поступ», зустрічався з Іваном Франком, перекладав із кількох європейських мов, писав рецензії, казки, поезії в прозі та психологічні новели.
1901 року вийшла його перша збірка «Карби. Новели з гуцульського життя». У ній Черемшина показав Гуцульщину без прикрашання: з її красою, гумором і піснями, але також із бідністю, безправ’ям та щоденною боротьбою людини за гідність.
Романів він не писав. Його головною формою стала коротка новела — стисла, напружена й насичена живою народною мовою.
До найвідоміших творів Марка Черемшини належать «Керманич», «Карби», «Святий Николай у гарті», «Раз мати родила», «Парасочка» та «Село потерпає».
1906 року Іван Семанюк здобув ступінь доктора права. Спочатку працював помічником адвоката в Делятині, а згодом відкрив власну контору у Снятині.
До нього зверталися люди, які часто не мали ні грошей, ні впливу, ні можливості самостійно захистити свої права. Черемшина допомагав їм у суперечках із чиновниками, землевласниками та місцевою владою.
Так син бідної селянської родини став доктором права і використав освіту не для збагачення, а для захисту тих, серед кого виріс.
Його адвокатська контора перетворилася на один із осередків українського життя у Снятині. На письмовому столі поруч із юридичними кодексами лежали чернетки новел, а чимало сюжетів народжувалися з реальних історій, які він чув від своїх клієнтів.
Під час Першої світової війни рідне Покуття стало територією бойових дій. Черемшина бачив спустошені села, зруйновані господарства, біженців і людей, які втрачали все нажите.
Пережите лягло в основу новел, згодом об’єднаних у збірці «Село вигибає». Вона стала одним із найсильніших літературних свідчень про долю українського села під час війни.
У 1918 році, коли постала Західноукраїнська Народна Республіка, Черемшина став комісаром Снятина. Він не залишився лише письменником, який спостерігає збоку, а долучився до розбудови української влади.
Навесні 1919 року він вирушив із делегацією на переговори з румунськими військовими, намагаючись уникнути кровопролиття. Переговори закінчилися приниженням: у делегатів забрали коней і вози, протримали всю ніч, а потім змусили повертатися пішки.
Під час воєнних подій Черемшина тяжко застудився, після чого почалися серйозні проблеми з нирками. Хвороба роками виснажувала його організм і згодом дала ускладнення на серце.
Попри слабке здоров’я, він продовжував працювати адвокатом, писати й готувати нові книжки. Його ім’я вже стояло поруч із Василем Стефаником і Лесем Мартовичем. Трьох письменників, які відкрили українській літературі життя Покуття, назвали «покутською трійцею».
25 квітня 1927 року Марко Черемшина приїхав у рідні Кобаки та відвідав могилу батька. Біля цвинтарної брами йому раптово стало зле. Хвороба нирок, ускладнена серцевими проблемами, обірвала його життя у 52 роки.
Він саме готував нову книжку й мав багато творчих задумів. Збірка «Верховина» та інші вибрані твори вийшли вже після його смерті. Загалом Марко Черемшина залишив близько 60 творів, а основою його спадщини стали три збірки — «Карби», «Село вигибає» та «Верховина».
Хлопець, якому колись радили залишити гімназію, став доктором права, державним діячем і класиком української літератури.
А в його новелах назавжди залишився живий голос Покуття — голос людини, яка виросла серед гуцульського фольклору й зуміла перенести його в українську літературу.
