10/08/2026
ДО 170-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ІВАНА ФРАНКА
З нагоди ювілею пропонуємо ознайомитись з літературним надбанням геніального українського письменника, книги якого широко представлені у фондах Чуднівської міської бібліотеки та розкриті для широкого кола читачів серпневими книжковими викладами на абонементах для дорослих та для дітей
Іван Якович Франко (27.08.1856-28.05.1916), український письменник, вчений, громадський діяч, видавець, етнолог, фольклорист, історик, соціолог, політолог, економіст, філософ. Сучасники називали Івана Франка «академією в одній особі». Без перебільшення, Іван Франка і сьогодні можна назвати українським Doctor universalis (універсальний доктор): він обійняв своїми науковими зацікавленнями надширокий спектр фактів і явищ природи та культури, реального та ідеального світу, сформулював та осмислив безліч актуальних проблем різних галузей людського знання і багато в чому випередив свій час.За більше ніж 40-річну творчу активність письменник написав близько 6000 творів та видав їх загальним обсягом понад 100 томів. Усього за життя Франка окремими книгами і брошурами було видано понад 220 видань, зокрема, понад 60 збірок.
І. Я. Франко – найвизначніший письменник пошевченківської доби, автор 10 поетичних збірок, 1 збірки поем (усього їх 50), 10 повістей і романів, понад 100 оповідань та новел, понад 3000 публіцистичних статей.
Вершиною прози Франка є повість «Boa constrictor» (1878) – один з перших зразків натуралізму в українській літературі, в якій автор піднімає питання психофізіології, згубного прагнення до золота і влади та соціальний роман «Борислав сміється», у якому вперше в українській літературі зображено робітничий рух.
Найвизначніші з драм – соціально-психологічна драма «Украдене щастя» (1893) – трагічна притча про те, що на чужому нещасті свого щастя не збудуєш, так само як не можна зло подолати злом; віршована історична драма «Сон князя Святослава» (1895) - суспільно-літературне значення якої полягає передусім у чітко вираженому втіленні актуальної для українців як у XII ст. та в часи І. Франка, так і в нашому сьогоденні політичної ідеї - боротьби за єдність суспільних сил, могутність і процвітання Української держави.
Найвизначнішою поемою Франка є поема «Мойсей» (1905) – філософський твір про взаємини вождя і народу в процесі пошуку «землі обітованої», поема про майбутнє української нації.До найвищих поетичних надбань І. Франка належать:
збірка «З вершин і низин» (1887, 1893), ідея якої – показати «вершини» і «низини» людського духу - "духу, що тіло рве до бою" у його вічному незламному пориві до справедливості,вселюдського щастя та свободи, у пошуках «добра нового» в світі, для окреслення візії «нового життя»;
збірка «Зів’яле листя» («Лірична драма»; 1896), в якій розкривається душевна трагедія ліричного героя (самого І. Франка), викликана тяжкими обставинами особистого життя, зокрема нерозділеним коханням;
«Із літ моєї молодості. Збірка поезій Івана Франка з п’ятиліття 1874-1878» (1914) - нова мовна редакція збірок «Балади і розкази» (1876), творів з періодичних видань «Друг» та «Громадський друг», а також твори, до того не публіковані.
Митець написав велику кількість публіцистичних творів, праць з теорії літературознавства, мовознавства, етнографії, філософії, економіки. Йому належать понад 100 праць з історії.
Франко – автор ґрунтовних мистецтвознавчих студій із теорії та історії українського і світового театру «Руський театр у Галичині», 1885; «Руський театр», 1893; «Русько-український театр (Історичні обриси)», 1894, та ін., рецензій і відгуків на театральні вистави, низки статей на музикознавчі теми.
Важливе культурологічне значення мають релігієзнавчі дослідження І. Франка «Потопа світа», 1883, «Поема про сотворення світу», 1904, окреме вид. 1905, «Сучасні досліди над Святим Письмом», 1908, тощо.
Ученому належать і кількадесят економічних, соціологічних, політологічних, правознавчих та історичних праць, зокрема, перший зразок жанру історичної біографії в українській історіографії – «Життя Івана Федоровича та його часи» (1883).
Найбільшою науковою працею І. Франка є монументальний проєкт - 5-ти томне видання «Апокрифів і легенд з українських рукописів» (1896-1910) – монументальна збірка текстів рукописного матеріалу з наукового аналізу старозавітних апокрифів, апокрифічним євангеліям, діянням апостолів, есхатологічним апокрифам та життю святих. В планах митця також було видати апокрифічні молитви і заклинання, але для цього Івану Франку не вистачило життя.
Величезна перекладацька спадщина І. Франка. У цілому Франко переклав українською мовою твори близько 200 авторів із 14 мов та 37 національних літератур.
Перекладацький доробок Франка можна умовно поділити на кілька груп: художній переклад, науковий переклад, переклад апокрифів та Святого Письма. Серед перекладів Франка дуже велике місце належить перекладам з античних літератур. Окрему сторінку перекладацької творчості І. Франка складають переклади з англійської мови. І. Франко – засновник шекспірознавства в Україні; один з найбільших знавців Байронової творчості в Україні.
Найбільш капітальною працею Франка-перекладача є «Фауст» Й. Гете.
Письменник переклав більше ніж сто віршованих уривків для другого українського видання збірки арабських казок «Тисяча і одна ніч», в уривки з «Махабхарати» і кілька індійських казок з Панчатантри.
Зразки світової народнопоетичної творчості в перекладах І. Франка складають об'ємну книгу, до якої входять «Слово о полку Ігоревім», уривки з старонімецької «Пісні про Нібелунгів», давня чеська народна поезія, а також болгарські, гайдуцькі пісні, сербські пісні, легенди й балади, староанглійські, старошотландські, старонорвезькі і староісландські пісні та балади, іспанські романси, албанські, італійські й німецькі народні пісні, окремі зразки китайських і єврейських народних пісень, цикл циганських пісень тощо.
Письменник не тільки дав українцям величезну бібліотеку перекладної літератури (за якою можна вивчати історико-культурний та мистецький розвиток), а й заклав наукові підвалини українського сучасного перекладознавства.
І. Франко вперше взявся до планомірної, систематичної роботи в перекладанні, розглядаючи наявність перекладених світових шедеврів як один із показників зрілості й повнокровності рідної літератури.
У творчій діяльності письменник використовував близько сотні псевдонімів і криптонімів: Джеджалик, Руслан, Невідомий, Іван Живий, Не-Теофраст, Один з молодіжи, Один з русинів міста Львова, Non severus, Vivus та багато інших. Найвідоміший і найпопулярніший з них – Мирон (у численних варіантах написання). Івана Франка висували на здобуття Нобелівської премії. Його висунув віденський професор Йосип Застирець. У поданні до Нобелівського комітету від 26 листопада 1915 р. він назвав Франка «справді найвизначнішим письменником сучасної Європи». Письменника зареєстрували як кандидата – в архіві Шведської академії зберігається документ №19 за 1915 рік, у якому зазначено: "№4. Іван Франко". Але за пів року до присудження Франко помер, і його виключили зі списку претендентів наступного року.
Іван Франко відійшов у вічність у Львові. Митець похований на Личаківському кладовищі.
У 2015 р. Українським культурним фондом за ініціативи онука письменника - Роланда Франка, створено Міжнародний фонд Івана Франка - недержавна благодійна організація, діяльність якої спрямована на підтримку розвитку україністики та соціально-гуманітарних наук, просування та популяризацію наукового і творчого доробку Івана Франка
Міжнародним фондом Івана Франка заснована Міжнародна премія імені Івана Франка, яка надається за наукові відкриття, здобутки та заслуги науковців світу у галузі україністики та соціально-гуманітарних наук. За її здобуття змагаються історики, мовознавці, літературознавці, правники, філологи та представники інших наук. Премія визнана у 10 країнах світу.
