22/08/2026
Його судили 15 хвилин. Цього радянській системі вистачило, щоб винести смертний вирок українському письменнику, який повернув у велику прозу героїчний образ козацтва, Івана Богуна та Богдана Хмельницького.
Сьогодні минає 88 років від дня загибелі Олександра Соколовського (1896–1938) — одного з майже забутих авторів Розстріляного відродження.
Він народився у Конотопі в родині дрібного службовця. У сім’ї росло 9 дітей. Вечорами вдома читали Шевченкового «Кобзаря», історії про Гонту, Залізняка, Хмельницького, Кармелюка.
Саме з дитинства він виніс захоплення українським минулим, яке згодом стане важливим у його творчості.
Писати Олександр почав ще гімназистом. Складав вірші у великий зошит, але соромився показувати їх навіть найближчим.
У Чернігові він потрапив у зовсім інше середовище — відвідував знамениті літературні «суботи» Михайла Коцюбинського. Там бували молоді письменники й інтелігенція міста, серед них — Павло Тичина.
Гімназію Соколовський закінчив із золотою медаллю та вступив на юридичний факультет Київського університету.
А вже за рік отримав 6 років каторги за поширення прокламацій проти Першої світової війни. У 1915–1917 роках перебував у засланні, а після Лютневої революції вийшов із саратовської каторжної тюрми й повернувся в Україну.
Спокійного життя не було й тут. У 1918 році в Чернігові його заарештувала німецька влада й відправила до табору, звідки Соколовському вдалося втекти.
Згодом його ще двічі затримували радянські каральні органи — у 1920 та 1924 роках. Після цього він працював у кооперації, Укрбанку, а пізніше — науковим співробітником Музею революції в Києві.
І весь цей час не полишав літератури.
Наприкінці 1920-х вийшли його романи «Перші хоробрі», «Нова зброя», «Роковані на смерть», «Бунтарі».
Та найважливішим став «Богун», виданий 1931 року.
Соколовський одним із перших після українських класиків узявся за Хмельниччину як за велику історичну тему. Його козаки були не карикатурними «бунтівниками», а воїнами зі своїми символами, військом і державницькими прагненнями.
Саме це й розлютило радянських критиків.
«Богун» називали ворожим і «націоналістичним» твором. Соколовському закидали, що він надто привабливо показує Івана Богуна, Богдана Хмельницького, мужність повсталого народу та козацтва.
Особливо обурювали критиків навіть описи війська з бунчуками й литаврами — вони вбачали в цьому утвердження ідеї української державності.
Через кілька років літературне цькування змінилося значно страшнішим переслідуванням.
29 жовтня 1937 року Соколовського заарештували.
Йому приписали участь у вигаданій «українській націоналістичній організації», терористичній групі та підготовці повалення радянської влади.
Місяці допитів.
А потім — 15 хвилин суду.
22 серпня 1938 року Військова колегія Верховного Суду СРСР винесла смертний вирок.
Того ж дня 41-річного Олександра Соколовського розстріляли.
Через 19 років радянський суд скасував цей вирок. Справу закрили за відсутністю складу злочину.
Парадокс був майже цинічним: те, за що на початку 1930-х Соколовського таврували — позитивний образ Хмельницького й козацтва, — згодом сама радянська пропаганда почала використовувати у власній версії історії.
Соколовський так і не став для широкого загалу одним із символів Розстріляного відродження. Його ім’я сьогодні звучить значно рідше, ніж імена Хвильового, Курбаса чи Зерова.
Та від цього його постать не стає меншою. Навпаки — вона нагадує, скільки важливих українських авторів після десятиліть забуття досі залишаються маловідомими широкому загалу.
Олександр Соколовський — один із тих авторів, яких ми ще тільки повертаємо з довгого забуття до української культурної пам’яті.
