02/09/2026
🗓 В цей день, 215 років тому, 2 вересня 1811 року, селі Ясень на Івано-Франківщині народився Іван Вагилевич (1811–1866) — поет, фольклорист, дослідник та однин із засновників «Руської трійці».
✒️Він вчився в Львівській духовній семінарії, де пропускав заняття, щоб пішки вирушати в карпатські села. Записував народні пісні, досліджував печери й давні написи, шукаючи в них забуту історію України.
Саме в Львівській духовній семінарії, він познайомився з Маркіяном Шашкевичем та Яковом Головацьким.
У трьох вони взялися за справу, яка тоді здавалася зухвальством: повернути українську мову в літературу й довести, що галицькі українці — народ із власною історією та культурою.
1833 року вони створили «Руську трійцю». Іван був найдіяльнішим і найрадикальнішим із трьох. Досліджував життя гуцулів, бойків і лемків, збирав колядки, весільні пісні та перекази про опришків.
Сучасники називали його «живою енциклопедією». За просвітницьку роботу серед селян його заарештувала австрійська поліція.
Вагилевич вірив, що народні пісні переживуть і його, і наступні покоління. Для нього це були не просто давні мелодії, а пам’ять народу, яку він прагнув уберегти.
1837 року «Руська трійця» видала в Буді «Русалку Дністровую» — перший український літературно-фольклорний альманах у Галичині, надрукований живою народною мовою.
Із тисячного накладу 800 примірників поліція конфіскувала у Львові, а поширення книжки заборонили. Саме тексти Вагилевича мали найбільш радикальне звучання.
Після закінчення семінарії Іван сім років чекав на висвячення. Священником став лише 1846 року. Тоді ж одружився з Амалією Пекарською.
У подружжя народилося п’ятеро дітей. Родина пережила тяжкі втрати: троє з них померли ще в дитинстві або молодому віці.
Попри нестатки, Іван продовжував працювати. Переклав українською «Слово о полку Ігоревім», долучився до видання «Літопису Нестора», знаходив давні документи й відкривав невідомі сторінки історії Львова.
Та революційний 1848 рік став переломним і для самого Вагилевича. Він підтримав ідею польсько-українського політичного союзу, через що від нього відвернулася частина української громади. Після конфлікту з церковною ієрархією Іван залишив греко-католицьку церкву та став протестантом.
Після цього Вагилевич утратив підтримку частини колишніх друзів і впливових покровителів. У бібліотеці Оссолінських пропрацював лише дев’ять місяців, а постійного й гідно оплачуваного місця в науці так і не отримав.
Щоб утримувати дружину та дітей, Іван брався за переклади, коректуру, статті й архівну роботу. Багато його досліджень залишалися неопублікованими, а заробленого постійно бракувало.
Останні роки він провів у маленькому будинку неподалік львівської вулиці Зеленої. Дослідники припускають, що виснажлива праця та постійні нестатки могли сприяти його передчасній смерті.
Іван Вагилевич помер у 54 роки, 10 червня 1866-го у Львові.
«У Вагилевичу тратить Слов’янщина людину, яка стоїть поруч з її світочами, … і може прийдеться їй довго чекати поки залишене небіжчиком місце займе працівник йому подібний», – написав у некролозі Павлин Свєнціцький..
Його поховали на Стрийському цвинтарі у Львові, який згодом був знищений. Справжня могила вченого не збереглася.
Вагилевич залишив Галичині не лише книжки. Він утвердив переконання, що українська мова гідна великої літератури, народна пісня — серйозного дослідження, а українська історія — власного голосу.
Любов до України Вагилевич доводив працею: записував народні пісні, досліджував давні рукописи, перекладав українською пам’ятки минулого й утверджував живу народну мову в літературі.
У цьому була його боротьба.
І в цьому — його перемога.
