11/08/2026
Продовжуємо на сторінках суду в інтернеті та соцмережах проєкт «ДРУГИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД – ЦЕ ЛЮДИ», який незвично розповідає про наших співробітників. Ви дізнаєтеся, які працівники суду поза роботою, як їх характеризують колеги та близькі, які в них людські якості, і ви з’ясуєте, що ДРУГИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД – ЦЕ в першу чергу ЛЮДИ.
Сьогодні в нашій довготривалій серії публікацій про співробітників Другого апеляційного адміністративного суду - головний спеціаліст Софія Колесник. Їй 22 роки та вже більше 2 років працює в нашому суді. І, як говорять колеги, «кожного дня вона робить велику кількість роботи», «надзвичайно відповідально ставиться до своїх обов'язків» та «продовжує навчатись, має ступінь магістра, проте не зупиняється і щодня вдосконалює свої навички спеціаліста в галузі права».
Народилася Софійка, як її люблячи називають колеги, в Покровському районі Донецької області в селищі Шевченко поруч з містом Покровськ, до якого, як згадує Софія, в дитинстві їздили майже кожного дня. А зараз Покровськ і її рідне селище знищені російськими військами. Батьки встигли виїхати в листопаді 2024 року, коли фронт наблизився до селища. А щоб евакуювати бабусю з іншого села, в’їзд до якого заборонили через бойові дії, Софія шукала волонтерів, які на броньованій автівці вивозили стареньку до рідних. Як говорить сама Софія: «Повномасштабне вторгнення залишило в моєму житті глибокий слід. Донецька область - це мій дім і моє дитинство. Це назавжди залишиться в серці, і я б дуже хотіла туди повернутися, але зараз моє рідне селище й місто знищені. Тож найбільший спогад «до» - це мій дім, якого зараз фізично вже немає. А після вторгнення найбільший спогад - це моє нове життя в Харкові, з новими людьми й новим етапом. Я не жалкую, що опинилась саме тут, тому що Харків для мене стоїть поруч із рідним Покровськом, хоч це вже зовсім інший, дорослий етап життя. Так і виходить, що мої спогади поділені між двома містами - Покровськ до вторгнення, Харків після».
Як згадує її подруга з дитинства, а тепер і колега в нашому суді Єлизавета Чередніченко: «Софія з дитинства була дуже різносторонньою: ми разом займалися танцями, співали, плели з бісеру, вишивали та шили одяг для ляльок…». У 7 класі вступила в «Лігу майбутніх поліцейських» і після цього до закінчення школи Софію, як каже вона сама, вже нічого крім юриспруденції не цікавило. І, закінчивши школу, вона вступила у 2020 році до коледжу в Харкові за спеціальністю «Право» та після двох років навчання перевелася одразу на третій курс Національного юридичного університету ім. Я. Мудрого на факультет адвокатури. А 2024 року почала працювати в Другому апеляційному адміністративному суді: «Це вийшло цілком несподівано, я взагалі в той час не шукала роботу. Під час навчання в університеті мені потрібно було пройти практику, і я згадала про суд, який відвідувала колись на екскурсії ще під час навчання в коледжі. Зателефонувала до канцелярії, мене з'єднали з відділом кадрів, я прийшла і мене оформили на практику. А коли я вже проходила практику, я обмовилась що вже закінчила коледж та отримала диплом молодшого бакалавра за спеціальністю «Право» і мені запропонували роботу секретаря суду. Я погодилась, і жодного разу про це не пожалкувала. Це моя перша робота в житті, і це був справді класний старт». Уже працюючи, закінчила і магістратуру НЮУ, а зараз вступає в Національний університет «Одеська юридична академія» для здобуття другої вищої освіти за спеціальністю «Публічне управління та адміністрування».
Колеги говорять, що вона «надійна, розумна, коректна, щира, чесна, здібна, турботлива, дуже красива як зовні, так і внутрішньо» та ще багато епітетів, і крім цього «Софійка - душа компанії, там, де вона, завжди весело і душевно». Також відмічають її вміння прийти на допомогу: «ніколи не стоїть осторонь чужих проблем і завжди допомагає», «її доброта проявляється не в одному великому жесті, а в безлічі щоденних маленьких вчинків. Вона завжди готова вислухати, підтримати, допомогти чи просто бути поруч у потрібний момент. Саме ці щоденні прояви турботи, людяності та щирості складаються в один великий добрий вчинок - робити життя людей навколо світлішим і кращим».
Сама наша героїня каже: «Я завжди готова прийти на допомогу тим, хто цього потребує, ¬¬- до мене можна звернутися в будь-який момент. Завжди намагаюся допомогти кожному, хто до мене звертається: знайти рішення, підказати вихід, зробити все, що від мене залежить. Долучаюся до донатів, зборів на лікування, особливо для дітей, допомозі військовим, а також до волонтерських ініціатив, коли потрібні якісь речі тощо…»
У неї є старший брат – військовий: «Через зрозумілі обставини війни бачимося ми зараз рідко, але кожна така зустріч дуже цінна для мене. Також в мене є племінник, йому зараз 8 років, через те, що живемо в різних містах, намагаюсь завжди знайти можливість приїхати хоча б на вихідні, і ми з ним активно проводимо час, ходимо гуляти, граємо в різноманітні ігри, малюємо, ліпимо, взагалі дуже люблю з ним проводити час...» Не дивно, що вона допомагає і дітям колег із шкільними завданнями.
Софія у вільний час найчастіше спілкується з друзями або йде на прогулянку: «Люблю бувати біля води, іноді й сама. Відпочинок буває дуже різний: або активний - танці (ще з дитинства улюблене заняття: десь 10 років займалась народними танцями), або спокійний - на природі, особливо в Саржиному Яру, там зовсім інша атмосфера. Ще люблю збиратись з колективом на природі на всі вихідні. Також люблю збиратись з близькими та рідними, тому при першій можливості кудись їду в гості, або до батьків, або до племінника, або до подруг, що живуть в інших містах. Тому багато вільного часу після роботи немає. І постійно якимось одним видом спорту не встигаю не займатися, але спробувала багато різного. Іноді ходжу в спортзал... Пробувала декілька разів різні види йоги, цікавий досвід. Особливо сподобалось в Саржиному Яру під відкритим небом рано-вранці перед роботою - це було справді класно, хотілося б повторити, але часу зазвичай бракує».
А мріє Софія, щоб «настав мир у всьому світі, і люди, які втратили свої домівки, змогли повернутися й зустрітися там зі своїми рідними. Ця війна розкидала нас по всьому світу, і я мрію зібратися з близькими під мирним небом, у рідному батьківському будинку. Щоб усі жили вдома, не боячись тривог та обстрілів, і щоб у небі знову літали тільки мирні літаки!» Ці мрії нашої колеги Софії Колесник з пережитого в житті своєму та близьких, адже українські родини під час війни проходять крізь важкі випробування, демонструючи стійкість та продовжуючи працювати.
