05/09/2026
«Якщо вже прийшов — треба працювати до кінця». Історія рятувальника Віталія Єлєзєва
У ДСНС Віталій Єлєзєв прийшов у двадцять років після служби в армії. Каже, усе сталося майже випадково: знайомий запросив спробувати себе в пожежній охороні. Спробував. І залишився. Уже понад 21 рік він служить у 25-й Державній пожежно-рятувальній частині Харкова. За цей час жодного разу не виникало бажання змінити професію. «Не було такого, щоб хотілося звільнитися. Якщо вже прийшов — треба працювати до кінця», — говорить він.
Його робота ніколи не була легкою. Фізичне навантаження, відповідальність, постійний ризик. Але найбільше, зізнається Віталій, допомагає колектив.
«Де б не було важко, завжди можна розраховувати на товаришів. Без гумору в нашій роботі ніяк».
Після важкого виїзду вони повертаються до частини, аналізують зроблене, знаходять сили пожартувати, адже добре знають: наступний виклик може пролунати вже за кілька хвилин.
24 лютого 2022 року він, як і мільйони українців, прокинувся від вибухів. Уже за короткий час був у підрозділі. Тоді ще ніхто не знав, як діяти в умовах повномасштабної війни. Але рятувальники швидко зробили те, що вміють найкраще, — почали працювати.
Доба через добу. Потім — дві через дві. По десять і більше виїздів за зміну. Під обстрілами, серед руйнувань і пожеж.
«Не пам'ятаю, щоб ми відмовилися їхати. Можливо, інколи чекали кілька хвилин, якщо був сильний обстріл. Але щоб сказати: "Не поїдемо", — такого не було».
За роки війни було багато пожеж, багато врятованих людей і багато трагедій, які назавжди залишаться в пам'яті. Особливо боляче згадувати рятувальні роботи після ударів по житлових будинках, коли з-під завалів доводилося діставати загиблих, серед яких були й діти.
На запитання про найбільший професійний страх Віталій відповідає несподівано: «Головне — не панікувати». Саме паніка, на його думку, може призвести до фатальної помилки. А найбільша цінність для нього — людське життя. «Майно — наживне. Найголовніше — врятувати людину».
Він не чекає подяк і не шукає визнання. Каже, достатньо знати, що людина залишилася живою. «Все. Більше мені нічого не треба».
Сили продовжувати службу йому дають родина, друзі та побратими. Саме вони допомагають не опускати рук навіть у найважчі моменти.
Попри війну, Віталій ніколи не думав залишати Харків чи Україну.
«Мені завжди хотілося жити у своїй країні».
Він вірить, що Харків обов'язково відбудують. Найбільша мрія сьогодні — щоб закінчилася війна. А після цього — повернути до ладу батьківський будинок у рідному селі, побачити Карпати та просто жити під мирним небом.
У його словах немає гучного героїзму. Є лише чесність, скромність і щоденна готовність робити свою справу.
Саме такі люди щодня сідають у пожежний автомобіль і їдуть туди, звідки інші тікають. Саме на таких людях тримається Харків. Саме завдяки таким рятувальникам Україна вистоїть.
