09/03/2026
Іноді накриває пам’ять.
Раптово.
Без попередження.
І ти згадуєш, як прощалися.
Ніби на кілька днів.
Ніби «до зв’язку».
Ніби «скоро побачимось».
А потім приходить тиша.
І ти розумієш: це було назавжди.
Війна підла.
Вона руйнує міста.
Вона рве людські сліди.
Недосказані слова.
Недопиті розмови.
Недожиті життя.
Початок березня .
Шкульгаю об власні думки.
Слова, слова, слова…
А сказати головне неможливо.
Десь сорока б’є хвостом по весняному повітрю.
Десь сходить сніг.
І оголюються холодні гілки дерев.
Як оголюється правда цієї війни.
Ми живемо.
Бо хтось зараз стоїть між нами і темрявою.
Наші воїни.
Хтось у мокрому окопі.
Хтось у нічному виїзді.
Хтось у небі.
Хтось у полі, де замість трави — метал і вирви.
І кожен з них знає ціну слова «назавжди».
Я часто думаю про тих, хто не повернувся.
Про тих, хто став тишею.
Про тих, чиї голоси тепер живуть у моїй голові...
І знаєте…
У цій війні є страшна правда.
Ми всі з розірваними серцями.
Але саме ці серця тримають країну.
Тримайтеся, воїни.
Ми з вами.
Ми пам’ятаємо кожного.
І ми обов’язково вистоїмо.
Бо за спинами наших солдатів Україна.
А Україна не здається.
