26/09/2026
ДЯТЛОВ Владислав. ДО НОВОЇ РЕПРЕЗЕНТАЦІЇ ЛАВРСЬКИХ ПЕЧЕР https://mdch.kyiv.ua/node/1431
Ювілеї 975-річчя від літописної дати заснування Києво-Печерської лаври (1051–2026) та 100-річчя від часу оголошення території цього головного християнського монастиря України музейним містечком (1926–2026) припали на добу помітних трансформацій, що відбуваються з 2023 року в експонуванні цієї духовної перлини, включеної 1990 року ЮНЕСКО до Списку пам’яток всесвітньої культурної спадщини. Трансформації, про які йдеться, полягають у корекції акцентів репрезентації святині для відвідувачів і поверненні Національному заповіднику «Києво-Печерська лавра» більшого контролю над Нижньою територією Лаври (де з 1988 року діяла, а з 1989–1990 років домінувала відновлена релігійна громада).
Парадигма Лаври починається з її печер, «Патерика» та собору її святих. Лаврські печери – місце зародження монастиря в 1051–1062 роках; від другої половини ХІ до кінця XVII ст. – чернечий цвинтар; від другої половини ХІ ст. і донині – об’єкт паломництва (як житло перших ченців Лаври та некрополь більшості її святих), найактивніше відвідуваний з кінця XVI ст. й відповідно оздоблений у XVII–ХІХ ст. у нових формах (через укріплення, прикрашання, створення додаткових підземних споруд). «Патерик Печерський» – збірка «житій» святих Лаври, сформована з творів ХІ–ХІІІ ст. у ХІІІ–XV ст. і в XVII–ХІХ ст. відредагована й доповнена. Собор Печерських святих – визначена церковною традицією спільнота канонізованих лаврських подвижників ХІ–ХХ ст. та кілька приєднаних до них (за індивідуальними критеріями або через атрибуцію перенесених до лаври мощей) святих І, Х і XVІ ст. Архітектурний ансамбль Лаври, оздоблення її храмів, шедеври мистецтва із числа церковного начиння хоча й мають, без жодного сумніву, самостійну історико-культурну цінність, у контексті розвитку монастиря створювалися як «шати» печер та збережених у печерах мощей Печерських святих.
Ініціатори створення заповідника мали за мету порятунок культурних скарбів Лаври на тлі її утилітарного використання, започаткованого відкриттям тут гуртожитку для «декласованого елементу» за розпорядженням радянської влади [Дятлов 2024, c. 182] (це слід пам’ятати, коли в медійному просторі деякі автори коментують нові лаврські трансформації спрощеним протиставленням «храм – не музей»). Водночас фактом історії є те, що, дозволивши заповіднику існувати, радянський уряд зобов’язав його брати участь в антирелігійній пропаганді та репрезентувати Лавру передусім як пам’ятку «класової боротьби» [Нестуля 1995], чим значною мірою дискредитував музейну справу в очах вірян, попри те, що до встановлення радянської влади Лавра мала зародки власної церковної музейної справи (екскурсії до головної ризниці) [Краткий 1914]. Хвилі лібералізації релігійної політики в СРСР ще до Перебудови 1985–1991 років дозволили заповіднику коригувати екскурсійну риторику (більше наголосу на позитивній мистецькій і просвітницькій ролі Лаври), але цілком антирелігійні тези не було виключено з цієї риторики аж до 1988 року, коли уряд пішов на повне припинення дискримінації віруючих. Відповідно, на час відродження в Нижній лаврі діючого монастиря релігійна спільнота зберігала двоїсте ставлення до заповідника: як до «мачухи» святині (тоді як церковна інституція – «матір») і як до установи, що зробила внесок у збереження обителі (тому сприймалася як «менше зло» на тлі історії нищення та понівечення багатьох інших храмів і монастирів).
Продовження:https://mdch.kyiv.ua/sites/default/files/public/pdf/20260925_01o.pdf