Музей Історії Десятинної Церкви

02/09/2026

КОЗЮБА Віталій.СИРЕЦЬ https://mdch.kyiv.ua/node/1423

Сирець – назва річки й місцевості в північно-західній частині Києва. Сучасна довжина Сирця становить близько 8,5 км. У басейні річки – 12 ставків та озер. В окремих місцях водотік сховано в колектор, на більшості ділянок – каналізовано в бетонному жолобі, у районі парку «Дубки» (неофіційна назва) річка має природне русло (іл. 1). Уздовж неї є джерела з питною водою. Колись Сирець впадав у заплавну річку Почайну, зараз – у штучну водойму Кирилівське озеро на Оболоні [Вишневський 2007, с. 18].

У нижній і середній течії Сирця виявлено до десятка археологічних пам’яток, зокрема трипільської культури (ІІІ тис. до н.е.) і ранньозалізного (скіфського) часу (І тис. до н.е.).

Згадки про р. Сирець трапляються в документах ХІІІ–ХV ст., але сучасні дослідники вважають ці джерела підробленими в кінці ХVІ – на початку ХVІІ ст., коли монастирі відстоювали свої права на ці землі [Купчинський 2004, с. 430–445]. У ХVІ–ХVІІІ ст. правим берегом річки володіли Кирилівський монастир і, в певний час, млином і невеликою земельною ділянкою на цьому березі – київська вірменська християнська громада [Козюба 2019, с. 140–142, 153–154].

Продовження:https://mdch.kyiv.ua/sites/default/files/public/pdf/20260902_01o.pdf

31/08/2026

23/08/2026

20/08/2026

ЖУРУХІНА Олена. СКЛЯНІ ПОСУДИНИ СЕРЕДНЬОВІЧНОГО КИЄВА: ЗАГАЛЬНИЙ ОГЛЯД https://mdch.kyiv.ua/node/1416

У 1972 році світ побачила монографія дослідниці давньоруського скла Юлії Щапової «Стекло Киевской Руси», де частина розділів була присвячена київським знахідкам [Щапова 1972]. Однак уже з початку 70-х років ХХ ст. київські археологи активно досліджують нові площі, а будівництво частини «синьої» гілки метро в бік Подолу та Оболоні надало поштовх до всеохоплюючого й систематичного археологічного дослідження міста, виявлення та фіксації різноманітних об’єктів, планувальної структури, ремісничої діяльності, а також окремих побутових деталей з повсякденного життя мешканців середньовічного Києва.

Розбитий посуд. Під час археологічних досліджень Києва фіксується велика кількість фрагментів та уламків скляного посуду, опрацювання яких (колекції наукових фондів Інституту археології НАН України та Музею історії міста Києва) дозволяє зробити певні кроки в питаннях датування, походження та атрибуції скляного посуду, а також його власного виробництва. Дослідження ускладнено фрагментарністю знахідок, за якими іноді неможливо встановити форму та розміри посудини, а також надати коректні статистичні розрахунки.

За наявним археологічним матеріалом більшість скляного посуду – це тонкостінні ємності з прозорого або напівпрозорого скла жовтого / блакитного / зеленого (різного ступеню яскравості) кольору із блискучою гладенькою або ребристою поверхнею, іноді з дрібними тріщинками та/або маленькими бульбашками повітря всередині скла. Стінки інколи декоровані накладанням скляних смужок, що спірально огинають тулуб, білого / жовтого / зеленого / блакитного / фіолетового кольорів. Трапляється декорування у вигляді широкої скляної смуги, накладеної на заготовку ще в процесі видування

Продовження:https://mdch.kyiv.ua/sites/default/files/public/pdf/20260820_01o.pdf

14/08/2026

https://www.youtube.com/watch?v=sWtciock-7I

Відео створено для Музею історії Десятинної церкви в Києві. #Десяти...

09/08/2026

ДЯТЛОВ Владислав. ЗОБРАЖУВАЛЬНІ ДЖЕРЕЛА ПРО ДЕСЯТИННУ ЦЕРКВУ ЗА ПРОЕКТОМ ВАСИЛЯ СТАСОВА https://mdch.kyiv.ua/node/1412 -form

Проект нової Десятинної церкви в Києві, складений Миколою Єфимовим, через напружену атмосферу довкола нього, створену наклепами археолога-аматора Кіндрата Лохвицького та скарбошукача Олександра Анненкова, котрий позиціонував себе як ініціатора побудови храму, 12 лютого 1827 року було відхилено імператором Миколою І. Останній доручив скласти новий проект Василю Стасову (іл. 1) – уже третій, з урахуванням первісного, авторства Андрія Меленського, поданого до Академії мистецтв, де віддали перевагу проекту Єфимова [Ананьєва 2021, с. 18–24]. Майже за пів року до того, 11 вересня 1826 року, відбулися закладини спроектованої Стасовим православної Олександрівської церкви в Потсдамі (іл. 2), до зведення якої долучився Карл Фрідріх Шинкель та яку було завершено влітку 1829 року (збереглася) [Eine Kirche 2020, S. 4].

Аналогічне конструктивне рішення Стасов обрав і для Десятинної церкви [Тыжненко 1990, с. 167–169]. Обидва храми стали прелюдією народження архітектурного стилю, котрий згодом назвуть «тонівським» (за прізвищем Костянтина Тона) та головним взірцем якого стане Храм Христа Спасителя [Кукуишко 2016; Кукуішко 2022]. 2 серпня 1828 року закладини «стасівської» Десятинної церкви здійснив митрополит Євгеній (Болховітінов), у 1838 році було завершено її мурування, а 16 липня 1842 року освячення храму звершив митрополит Філарет (Амфітеатров) [Закревский 1868, с. 290–291] (іл. 3; 4).

Продовження:https://mdch.kyiv.ua/sites/default/files/public/pdf/20260808_01.pdf