27/08/2026
Софійність стійкості: Людмила Козак — жінка, яка вистояла
Усміхнена, тендітна, відкрита. Але за цією зовнішньою легкістю — непомітний внутрішній стрижень, який тримав її під час окупації ЧАЕС росіянами і продовжує тримати вже понад чотири роки після неї.
Людмила Козак — інженерка служби фізичного захисту Державне спеціалізоване підприємство «Чорнобильська АЕС» , жінка, за плечима якої 27 років роботи на станції. Вона стала однією із запрошених на шостий Саміт перших леді та джентльменів «Світ-2026: віднайти опору в часи невизначеності», що відбувся у День Незалежності на території Софії Київської.
📌Вона одягнула сукню, що власноруч вишила бісером.
Це дуже в її характері. У 2022 році під час російської окупації, на зло ворогам, пані Людмила знайшла голку, більш-менш прийнятні нитки, і вишила український прапор, Герб і напис "ЧАЕС" на білій медичній шапочці, яку носила як знак розрізнення, бо не погодилася одягати білу пов'язку.
Мабуть, у цьому і є Людмила Козак: навіть там, де навколо окупація, страх і невідомість, вона знаходить спосіб залишатися собою і говорити про те, ким є.
📌600 годин замість 12
Окупацію Людмила пам'ятає дуже добре.
27 років роботи на станції — різне траплялося. Але таке пережити потрібна особлива сила і стійкість.
Людмила Козак відкривала панельну дискусію «Від стійкості людей до стійкості систем». І її розповідь була не просто історією про пережите. Це був живий доказ того, що стійкість системи починається зі стійкості людей, які залишаються на своїх місцях навіть тоді, коли обставини вимагають неможливого.
Ось як вона згадувала перші години війни:
«Близько 02:00 ми почули гул, відкрили вікно щоб зрозуміти звідки цей звук і було чутно що зростаючий шум доноситься з території білорусі. Тоді ж ми почули гул літаків. Це було дуже дивно і одночасно тривожно, оскільки польоти над територією ЧАЕС заборонені...»
А далі — події, які залишили слід на все життя:
«Після обіду, десь о третій години дня, по камерах відеоспостереження, я побачила як на територію станції заїжджає військова техніка і до Адміністративно-побутового корпусу заходять військові. Після перемовин з ними стало зрозуміло що це військові російської федерації, ми в оточенні, нас взяли у полон!»
Чоловік Андрій і син Андрій у цей час перебували у Славутичі, вдома. Звісно, звістка про окупацію для родини стала важким випробуванням.
Пані Людмила згадує, що приблизно з тиждень зв'язок ще був, а потім зник.
Зі Славутичем зв'язувалися як у старі часи — одним-єдиним стаціонарним телефоном. Кожен працівник хотів поспілкуватися із близькими, тож часу було обмаль. Та й росіяни не терпіли розмов. Тому всі гурьбою не телефонували, а передавали один одному інформацію.
Донька пані Людмили — Наталія — вже довгий час жила за кордоном. Звістка про фактичний полон мами стала для неї ударом.
До речі, Наталія підтримала маму і була з нею разом на саміті.
«Насправді, перед подією мені було дуже страшно, бо виступ перед поважними людьми — це велика відповідальність, а я не акторка, і не маю досвіду. Промову я готувала заздалегідь. І те, що поруч була Наталя, стало для мене потужною опорою, адже ми не бачилися декілька років!»
Від перебування на саміті у пані Людмили лишилися найяскравіші і найщиріші враження.
Вона розповіла, як підтримував її на заході Перший віцепрем’єр-міністр — міністр енергетики Денис Шмигаль . Саме він виводив Людмилу Козак на сцену, тримав за руку і заспокоював перед виступом.
Те, як прожила окупацію ЧАЕС пані Людмила та її колеги, вразило присутніх на саміті.
«Зміна яка зазвичай триває 12 годин, на цей раз затягнулась більше ніж на 600 годин. Станція – це радіоактивний об’єкт, який не пристосований ні для тривалого перебування, ні для відпочинку, чи споживання їжі. Ніхто не знав, скільки триватиме зміна, але станцію не можна було залишати без фахівців, які забезпечують її роботу".
12-годинна зміна перетворилася на випробування, тривалість якого ніхто не міг спрогнозувати.
"Умови перебування були важкі.
Відпочивати не було де, особливо спати. Спали хто де, навіть на підлозі, хто на кріслі, обернувшись калачиком, а хто просто на столі.
Ми знали, що продуктів у нас вистачить на 2 тижні, тому вирішили їсти лише 1 раз на день, щоб розтягнути запаси на якомога довший час. Хліба не було зовсім», - згадувала у своїй промові Людмила.
Вона також згадала, як росіяни обстрілювали територію довкола. Один зі снарядів влучив у ЧАЕС, унаслідок чого на станції повністю зникла електрика. А НБК, під яким об'єкт «Укриття», потребує охолодження.
Коли на станції повністю зникло електропостачання — з 9 по 14 березня — перейшли на генератори. Палива було недостатньо.
Тож загарбників налякали непоправними наслідками, і вони зливали паливо з техніки, яка стояла у напрямку Києва. І так тривало п'ять днів.
Свій виступ пані Людмила закінчила словами,
у яких, мабуть, і є головний сенс усієї її історії:
«Ми перебували на станції вже близько 40 діб під великим тиском росіян. Нашим працівникам бракувало сил і здоров’я, багато хто мав хронічні хвороби, ліки закінчилися вже давно, траплялися випадки, коли люди втрачали свідомість просто на роботі. Було вирішено провести ротацію персоналу, для цього потрібні були добровольці, які погодяться добровільно поїхати в полон. Ті, хто погодився нас підмінити, – справжні герої, ми ними дуже пишаємося, бо не кожен на таке зважиться.
Всіх, хто був 40 днів на ЧАЕС відправили на медогляд, щоб зрозуміти, чи не перебрали люди дозволену дозу радіації і аби було розуміння, коли можна повертатися на ЧАЕС. Лікарі дозволили повернулися і я знову роблю свою роботу, як і багато моїх колег.
У мене часто питають, чи не було мені страшно. Було дуже страшно, але я не могла вчинити інакше...»
І саме ця фраза — «я не могла вчинити інакше» — звучить сильніше за будь-які гучні слова про героїзм. Бо справжня стійкість часто не виглядає героїчно.
Вона може виглядати як людина, яка просто приходить на роботу. Виконує свою справу. Піклується про колег. Тримається. Чекає. Працює. Навіть тоді, коли страшно.
Під час саміту до пані Людмили підходили перші особи інших країн. Вони дякували їй і висловлювали захват жіночою стійкістю та патріотизмом працівниці ЧАЕС.
Але, звісно, найбільше вразили Президент України Володимир Зеленський та перша леді Олена Зеленська.
«Вони були такими щирими! По телевізору це не передати, наскільки позитивна енергетика йде від цієї пари. Вони посміхаються – і ніби якось заспокоюєшся, все по- іншому світиться. Дякували за роботу, за те що не зламалась і продовжую працювати. Пані Олена ходила разом зі мною і тримала мене за руку. Світлі люди!»
📌Софійність — коли розум і серце працюють разом
Яскравим враженням для незламної українки стала презентація «Глобального словника стійкості», концепцію якого представила перша леді України Олена Зеленська.
Саме на саміті з'явилося нове слово в українській мові — «софійність».
Це світоглядна модель української стійкості, закорінена в історії, культурі та суспільному досвіді України. В її основі — здатність сприймати реальність розумом і серцем: бачити за видимими подіями глибші сенси, співвідносити рішення з цінностями та втілювати розуміння у відповідальну дію.
До видання увійшли 38 понять, соціальних практик, інституційних моделей і культурних рамок, які показують конкретні механізми стійкості.
📎Словник доступний за посиланням:
https://summitflg.org/global-resilience-dictionary/sophiynist/
📌Жива постать «софійності» — Людмила Козак.
Жінка, яка під час окупації не просто розуміла, що відбувається, а діяла відповідно до своїх цінностей. Яка не погодилася одягнути білу пов'язку, натомість носила український прапор на медичній шапочці. Яка залишалася на станції, коли було страшно. Яка після звільнення не поставила крапку, а повернулася до роботи.
До речі, у розмові пані Людмила зізналася, що ні друзям, ні колегам не розповідала про участь у саміті. Це було заборонено — у цілях безпеки. Та й про місце проведення дізналася вже напередодні.
Тому чоловіку, сину і мамі про виступ сказала вже після нього. Вони були не просто здивовані — в них був радісний шок!
📌Навіть сукня має свою історію
Пані Людмила — відкрита і комунікабельна особистість. Вона продовжує розповідати про недолугу і орківську поведінку росіян на станції. Вона продовжує співпрацювати з медіа усього світу.
У 2022 році Людмила Козак отримала орден «За мужність» ІІІ ступеня.
Пані Людмила протягом усього повномасштабного вторгнення волонтерить і разом з іншими жінками допомагає Силам оборони України. Це значні суми та значна волонтерська допомога.
Як і під час окупації, вона продовжує вишивати — і тим самим наближає нашу Перемогу, адже виручені кошти йдуть Захисникам і Захисницям.
І, мабуть, це теж дуже символічно.
У найтемніші часи вона вишивала українські символи, щоб нагадати: Україна є.
Сьогодні вона вишиває, щоб допомагати тим, завдяки кому Україна залишається вільною.
Людмила Козак не називає себе героїнею.
Вона просто каже: «Я не могла вчинити інакше».
Можливо, саме з таких простих слів і складається справжня українська стійкість.
Не з гучних декларацій.
А з людей.
З тих, хто у найважчі моменти залишається на своєму місці.
З тих, хто тримає станцію.
Тримає родину.
Тримає прапор.
Тримає інших.
І, зрештою, тримає Україну.
А в її випадку — ще й голку з бісером у руках.
Бо поки українська жінка вишиває Прапор, Герб і слово «ЧАЕС», поки вона працює, говорить правду і допомагає нашим Захисникам і Захисницям — це означає, що нас не зламали.
І не зламають.
Автор: Надія Мудрик-Мочалова, начальник сектору забезпечення відвідування зони відчуження ДСП "Центральне підприємство з поводження з радіоактивними відходами"
Світлини: Антон Кулаковський
