Львівська обласна універсальна наукова бібліотека

21/08/2026

21 серпня у великій читальній залі нашої книгозбірні до 35-ї річниці Незалежності України розгорнуто тематичну виставку «Шлях до незалежності: крізь століття боротьби». Вона експонує книжкові та періодичні видання, присвячені найвизначнішій події в історії Україні – проголошенню її незалежності. Подано і давні, і сучасні видання, які висвітлюють історичні передумови та етапи становлення України на шляху до державності, важливі події та здобутки нашої держави за роки незалежності, воєнні лихоліття і боротьбу останніх років.

Цьогоріч Україна відзначає 35-ту річницю Незалежності – 35 років випробувань і боротьби за право бути вільною державою. На жаль, ця дата овіяна сумом і скорботою, бо український народ щоденно змушений відстоювати свою незалежність у війні з російським агресором. Велика подяка і шана нашим Захисникам, добровольцям та волонтерам, які відважно боронять нашу державу! Завдяки консолідації української нації, допомозі небайдужих, впровадженню сучасних військових технологій Україна гідно протистоїть ворогу. Наш народ щоденно виборює своє право на існування. Віримо, що попри всі негаразди – Україна вистоїть і стане вільною та сильною державою!
Електронна виставка: https://catalog.lounb.org.ua/cgi-bin/koha/opac-shelves.pl?op=view&shelfnumber=10&sortfield=title

21/08/2026

17 серпня в читальній залі бібліотеки було багато нових облич: адже тема лекції Івана Сварника «Дмитро Донцов» зацікавила також активних діячів патріотичного руху.

Як сказав історик, Львову дуже пощастило, що саме в нашому місті Донцов став тим видатним діячем, якого досі бояться всі вороги України. Він дав могутню зброю багатьом наступним поколінням борців за нашу державу: вчення про націоналізм, базоване на приматі духу (ідеї) над матеріальною сферою, на культі героїзму й самопожертви в ім’я нації. Не випадково епіграфом до 10-томного видання творів Донцова, започаткованим у Львові 2011 р., став вислів Сковороди «Плоть нічтоже, дух животворить…».

Дмитро народився 30 серпня 1883 р. в Мелітополі в родині Івана Донцова, купця І гільдії, та Євфросини Сипачової. Дід Дмитра, теж Дмитро, походив з козаків Слобожанщини, купив під Мелітополем 1500 десятин цілини й займався хліборобством. До кінця життя так і не вивчив російської мови, любив онука і вплинув на його українську поставу. Батько займався комерцією, мав широкі контакти з купцями, підприємцями шотландського, грецького, німецького походження, мав добру бібліотеку, дбав про освіту дітей (їх було 5). Був обраний міським головою Мелітополя, але несподівано помер. Дмитро з дитинства засвоїв кілька мов, навчався в Мелітопольському реальному училищі, а 1902-1907 студіював юриспруденцію в Санкт-Петербурзькому університеті. Очолював українських студентів міста, виступив з програмними доповідями на студентських з’їздах у Львові 1909 і 1913 рр. Був членом РУП, згодом УСДРП. Двічі заарештовувався у Києві (1905 і 1907). 1909-1911 продовжив навчання у Віденському університеті, а 1911-1914 у Львівському. Докторат з права захистив 1917 р. Ще студентом 1912 одружився з Марією Бачинською, подружжя мешкало в кам’яниці Бачинських на Курковій (Лисенка), 11. Їх дім став відомим у Львові літературно-мистецьким салоном, де бували відомі політики, письменники, митці. Зокрема Олена й Михайло Теліги, Євген Маланюк, Улас Самчук та ін. Багато публікувався, працював як журналіст у Відні й Берліні. В роки І Світової обраний головою Союзу Визволення України, створеного у Львові 4.08.1914 політемігрантами з Наддніпрянщини (Дорошенко, Скоропис-Йолтуховський, Меленевський, Бочковський, Жук та ін.), але незабаром відмовився від посади, вважаючи діяльність СВУ неефективною. 1918 переїхав до Києва, критикував діяльність Центральної Ради, вступив до Української демократично-хліборобської партії, очолив Українське телеграфне агентство в уряді гетьмана П. Скоропадського. Однак курс на федерацію з Росією відштовхнув Донцова від гетьмана. За Директорії очолював прес-бюро посольства УНР у Берні, активно займався інформаційно-політичною діяльністю в Європі. 1922 повернувся до Львова. За допомогою Є. Коновальця й УВО займався видавничоюй редакційною діяльністю, заснував Партію національної роботи (революції), видавав часопис «Заграва» (1923-1924). Далі очолив Літературно-науковий вістник (з 1932 Вістник), редакція якого була на Чарнецького (Винниченка), 24. Співробітниками стали Ю. Липа, О. Ольжич, О. Теліга, Л. Мосендз, У. Самчук, Ю. Клен (Бургардт). В цей час Д. Донцов опублікував знакові праці – «Підстави нашої політики», «Націоналізм», «Партія чи Орден» та ін. Вістник, як націоналістичний орган, сформував потужну інтелектуальну й творчу еліту, яка провадила суспільство до боротьби за незалежну Україну. Не випадково редактора 1939 поляки посадили до Берези Картузької. 1941 Донцов був кандидатом на президента Української держави, відновленої 30 червня у Львові. Після початку німецьких репресій емігрував за кордон. Жив у Румунії, Чехословаччині, Франції, Великобританії, США, врешті осів у Канаді. Протягом 1948-1953 викладав українську літературу в Монреальському ун-ті, потім займався публіцистикою, багато друкувався в українській та чужій пресі. Видав знакові праці «Дух нашої давнини», «Московська отрута», «За яку революцію», «Незримі скрижалі Кобзаря», «Хрестом і мечем» та ін. З 2011 у Львові, завдяки патріотичним меценатам, видано 10-томник творів Донцова (вступна книга «Дух нашої давнини» не мала нумерації), що розійшовся по всій Україні.

11/08/2026

ЛЕОНАРД МАРКОНІ

10 серпня у головній читальній залі бібліотеки Іван СВАРНИК розповідав усім охочим про видатного львівського скульптора Леонарда Марконі, чиї роботи й нині тішать зір львів’ян і гостей нашого міста.
Марконі не був нашим земляком у повному сенсі, але саме у Львові працював і творив більшу частину свого не надто довгого (1835-1899), натомість дуже плідного життя. Леонард народився у Варшаві в родині митця-італійця Ферранте Марконі, котрий переїхав сюди з Італії 1828 р. Талановитий юнак здобув освіту в римській Академії св. Луки, отримав золоту медаль за свій рельєф. Працював у Варшаві, а 1874 р. переїхав до Львова, почав працювати на кафедрі рисунку й моделювання Технічної академії (згодом Політехніка). Обдарований митець виявив неабиякий педагогічний і організаційний хист і вже 1877 р. очолив згадану кафедру, якою керував аж до смерті. Загалом він цілком реалізував себе в кількох іпостасях: митця, педагога і підприємця. Його вихованцями були А. Попель, П. Війтович, П. Гарасимович, М. Созанський та ін.
Як скульптор він виступив відразу після переїзду до Львова. 1874 прикрасив житловий будинок на нинішній вул. Гоголя, 8, де жив певний час, постатями атлантів обабіч брами. 1877 р. завершив фасад новозбудованої Політехніки алегоричною композицією Інженерії, Архітектури й Механіки. 1880 оздобив портал Львівської ратуші двофігурною композицією «Гостинність і Патріотизм» (не збереглася). 1889-1890 прикрасив будівлю Галицької ощадної каси (нині Музей етнографії на просп. Свободи, 17) алегоричної жіночою постаттю з факелом і зоряним вінцем, що символізувала ощадність, та алегоріями «Промисловість» і «Рільництво». Також створив численні алегоричні рельєфи під вікнами 2-го поверху, над дверима всередині вестибуля. Від 1890 працював над скульптурами апостолів і гербовим фризом з чудовими кольоровими символами міст Галичини Преображенської церкви. Багато скульптур Марконі, як на фасаді, так і в інтер’єрі, прикрасило Міський музей художнього промислу, будований 1888-1890 рр. Конкурс виграв Бізанц, але архітектор Яновський, як член журі, віддав перевагу проекту Марконі, отож уклав з ним спілку (Марконі не мав концесії будівничого). Згодом Марконі розірвав контракт, звинувативши Яновського в плагіаті, а суд тривав до 1899 р. Після 1951, коли тут готували до відкриття музей Леніна, всі скульптури були знищені. Цікавим і насиченим технічними елементами є оформлення будівлі кол. Дирекції залізниць (вул. Січових Стрільців, 3). Будинок датований 1887 р. Основним елементом оздоблення є 3,5-метрова постать Гермеса-Меркурія на колесі з піднесеною рукою. Пошкоджену скульптуру відновили 2012 р. завдяки старання фонду А. Салюка. Також Л. Марконі був автором пам’ятника Александрові Фредру на початку Академічної, який після війни «переїхав» до Вроцлава разом із польськими професорами, цікавого дитячого надгробка Дзюні на Личакові, численних бюстів Міцкевича на кам’яницях Львова, маскаронів, левів та ін. Частково збереглася багатофігурна композиція на кол. Палаці правосуддя (нині корпус Політехніки на кн. Романа), що потребує реставрації. Натомість алегоричні скульптури обабіч входу до Міщанського касина безслідно зникли в повоєнну добу. Як і скульптур Богоматері, знищених після 1944 р.
Л. Марконі виявився також успішним підприємцем. Він розробив оригінальну технологію виготовлення скульптур і рельєфів з суміші гідрофобного вапна й портланд-цементу, створив власну фабрику. Також добував у Галичині алебастр, популяризував його як «галицький мармур». Завдяки цьому збудував на околиці Львова (нині перетин вул. Русових і Антоновича) власну віллу, де жив разом з численною родиною (мав 7 дітей). Помер від туберкульозу, похований на Личакові неподалік від свого зятя А. Попеля.

11/08/2026

04/08/2026

ЛЬВІВ, 1704
3 серпня у великій читальній залі історик Іван Сварник розповідав про захоплення Львова шведськими військами Карла ХІІ 1704 року.
Це трапилося в розпал Північної війни між Швецією і коаліцією європейських держав. Війна почалася з того, що після смерті шведського короля Карла ХІ на престолі опинився його син, коронований як Карл ХІІ у 1697 р. На той момент юнакові було 15 років (нар. 1682), отож сусідні монархи Данії, Саксонії, Речі Посполитої, Московії, Пруссії і Ганновера вирішили, що настав слушний момент відібрати у шведів захоплені в попередні роки землі. Війна почалася 1700 р., але стала несподіванкою для ворогів Швеції. Молодий король виявився здібним полководцем, який успадкував таланти своїх предків-завойовників. Керував військом із запалом і енергією, йшов у перших лавах на штурм, успішно керував кіннотою і флотом, йому беззастережно вірили вояки. Отож шведська армія, завдяки високій дисципліні й організованості вже ‘1700 р. розгромила Данію і змусила вийти з війни, завдала поразки московітам під Нарвою, 1701 розбила під Ригою саксонські війська. На боці Московії воювали й українські козаки – корпуси І. Обидовського й Д. Апостола. 1701-1706 Швеція воювала з Річчю Посполитою. Захопивши значну частину Польщі, шведи змусили шляхту обрати королем замість Авґуста ІІ Станіслава Лещинського. На підтримку Польщі Петро І послав війська Мазепи. Козаки зайняли більшу частину Правобережної України й Волині. Резиденцією гетьмана Мазепи певний час був Жовківський замок. А Карл ХІІ влітку 1704 почав наступ на Львів – важливу фортецю, яка дозволяла контролювати переміщення військ. На той час залога міста, якою командував Ґалецький, налічувала 300 вояків. 15 серпня 1704 р. шведський генерал Штембок прислав із Ярослава наказ, аби Львів щотижня забезпечував шведів 1000 бочками пива й 1000 півмірками борошна протягом 10 тижнів. Львів навіть не відповів на цю вимогу. Натомість комендант із райцею Купінським вирушили до короля, котрий стояв під Сокалем, з проханням про посилення залоги. Король пообіцяв прислати ще 2 тис. саксонців, 2 тис. московітів і 2 тис. козаків. До Львова мали прибути також Мазепа і Палій зі значними силами. Натомість 4 вересня до Львова підійшли польсько-литовські війська під проводом Жевуського й Вишневецького, останні порадили львів’янам оборонятися й покинули місто, уникаючи бою зі шведами. А вже 5 вересня шведи були під Львовом. Комендант послав на розвідку 200 вояків на конях, але ті, побачивши шведів, не повернулися до міста, а втекли на Сокільники. Отож королівська залога зменшилася до 100 чоловік. Не зустрічаючи опору, шведи почали просуватися по Городоцькій попри Бригідки й по Сокільницькій попри св. Лазаря. Львів’яни почали обстрілювати їх з вогнепальної зброї й 30 гармат. Аби не підпускати ворога під мури, комендант наказав підпалити передмістя. Пожежа не дозволило шведам почати штурм негайно. Натомість вони зайняли Високий замок, де не було навіть сторожі. Отож Львів був мов на долоні для шведських гармат. Але Карл ХІІ, не чекаючи прибуття основних сил, виріши здобувати Львів негайно. Серед ночі шведи вдарили на монастир босих кармелітів, швидко знищили нечисленний загін, яким командували поручники Генінг і Вонссович. Далі вдердися на вали навпроти монастиря. Один загін пішов по валах і мурах до Краківської, а інший до Галицької брами й далі, аж до єзуїтів. Ще один загін, яким командував генерал Штембок, увійшов через Босацьку хвіртку, яка виявилася незамкнутою (!) і пішов на Ринок, пострілами розганяючи міщан. Опір нападникам вчинили лише кільканадцять кушнірів, які боронили вежу Краківської брами, однак загинули на місці. Здобувши місто, Карл ХІІ зупинився у Низькому замку. Військо протягом доби грабувало будинки, а на місто наклали контрибуцію. Як пише Юзефович, з костелів і церков стягнули понад 33 тис. битих талярів, з католиків і вірмен – 70 тисяч, з жидів – 40 тисяч, з русинів – 30 тисяч. Докладний опис цього процесу, за рукописним діарієм Юзефовича, подав Зубрицький у «Хроніці міста Львова». Він також опублікований у збірнику документів «Історія Львова в документах і матеріалах». Як вказують дослідники львівської історії, події 1704 р. на десятиліття загальмували економічний розвиток Львова і спричинили кризові явища ХVІІІ ст., які вже не дозволили містові повернутися до попередньої слави й добробуту.

31/07/2026

Поетичний семінар
«Поетка вогняних меж: національні образи Олени Теліги»

Організація української нації «Держава», Українське національне середовище та відділ україніки ЛОУНБ провели поетичний семінар «Поетка вогняних меж: національні образи Олени Теліги».
У вступному слові завідувач відділу україніки, поет Євген Салевич закликав осмислити національні образи українки, які Олена Теліга створила у своїй поетичній та публіцистичній творчості, а також національний образ самої видатної поетки, діячки Організації українських націоналістів, одного із символів українського визвольного руху ХХ століття.
Доповідач наголосив: «Маємо бачити образи Олени Теліги в історичному, поетичному, символічному, міфологічному просторі української нації.
Маємо бачити Олену Телігу в Пантеоні українських героїв і серед святих Українського національного храму.
Вона як спалах зірки на національному небі».
Євген Салевич окреслив багатогранний образ Олени Теліги: «поетка вогняних меж, чиє слово патріотичне та пристрасне; людина чину з ідеологією націоналістки; козачка-амазонка, подруга, союзниця і соратниця чоловіка-воїна; жінка, у якій незламна мужність поєдналася з витонченою і глибокою жіночою ніжністю; елегантна й вишукана українка; мучениця і героїня, символ незламності, краси та духовної аристократії; символ нескореності української нації».
Доповідач також навів слова самої Олени Теліги зі статті «Партачі життя», у яких найповніше виявляється її світогляд і розуміння значення національного героїзму:
«Відвага і мужність. Може ніколи ще в жодній добі і не повторювали ми так часто ці вирази, як повторюємо їх тепер. На високий п’єдестал ставимо героїв визвольних змагань, присвячуємо їм віршем і прозою безліч друкованих сторінок і влаштовуємо на їх честь щороку десятки академій. Творимо культ героїзму, культ тих людей, що не боялися віддати своє життя зі зброєю в руках під час зриву, в повній нервового напруження підпільній праці, чи, як Великий Шевченко, у боротьбі цілого свого життя проти московської влади з небезпечними вибухами-бомбами в руках — своїми динамічними творами.
Академії, ювілеї на честь наших героїв — так, і це все потрібно. Може не так буденно часто, але все ж потрібно. Бо чим вищий п’єдестал побудуємо для тих, що стали символом наших визвольних змагань, тим далі падатиме роз’яснююче світло від цього символу — тим ширші маси будуть бачити яскравий дороговказ для свого життя і для своєї боротьби. І тому в мільйони рупорів мусимо кричати про наших героїв і на найвищих висотах різьбити їх імена і чини, щоб у найдальших закутинах наших земель усім було видно незабутні постаті у весь їх величний зріст».
Поетичний образ Олени Теліги у довершеній театральній композиції, побудованій на поезіях «Вечірня пісня» і «Сучасникам», а також на знаменитому слові ідеолога націоналізму Дмитра Донцова «Поетка вогняних меж» подала художник-монументаліст, іконописець і акторка Наталя Білоус.
Довершив театральну композицію поет Святослав Салевич талановитою інтерпретацією поезії Олени Теліги «Пломінний день».
Мистецьке осмислення образу Олени Теліги органічно продовжилося літературознавчою промовою «Первообраз світла в міфопоетиці Олени Теліги: сонце, вогонь і меч», яку виголосив поет і літературознавець, директор Центру наукових досліджень давньої української літератури «Інститут Слова» Павло Салевич. Пропонуємо її повний текст.
Первообраз світла в міфопоетиці Олени Теліги: сонце, вогонь і меч
Поезію Олени Теліги неможливо повноцінно прочитати лише крізь призму історії літератури чи біографії. За зовнішньою простотою її слова прихована архаїчна модель міфологічного мислення, у якій художній образ набуває міфічного смислу. Тому її творчість варто розглядати не лише як поезію національного чину, а й як вияв прадавньої міфологічної традиції. У поезії Теліги майже немає прямих звернень до язичницьких богів, образів чи сюжетів руської (давньоукраїнської) міфологічної традиції. Проте міф присутній у ній не як оповідь, а як спосіб міфологічного мислення. Подібно організований і міфопоетичний світ «Пісні о полку Ігоревім», де сонце, земля, вітер, ріки, дерева, зброя і людина становлять єдиний космос.
На мою думку, художній світ Олени Теліги побудований як єдина вертикаль світла. Її утворюють три вияви первообразу світла — сонце, вогонь і меч. Се не окремі символи, а три вияви єдиного світлоносного начала: сонце народжує космічне світло, вогонь переносить його в людський світ, а меч стає земним здійсненням сонячного закону в героїчному чині.
У міфологічній традиції сонце є осердям космічного порядку й уособленням світової правди. У «Пісні о полку Ігоревім» його затемнення знаменує порушення гармонії між людиною і світом. У поезії Олени Теліги сонце вже не втручається безпосередньо в історію, проте зберігає свою духовну функцію. Воно символізує свободу, відкритий простір і висоту:
«Хай мій клич зірветься у високість
І, мов прапор в сонці, затріпоче…»
або:
«Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив…».
Сонце у Теліги є також образом перемоги світла над сірістю й безнадією:
«Олив’яне лице юрби
Згине в сонці і блискавицях…!»
Його сліпуча височінь закликає людину відкинути страх і сміливо прийняти власну долю:
«Ти в тінь не йди...
В сліпуче сяйво не лякайсь дивитися...»
Отже, художній світ Теліги — се степ, вітер і обрій; не просто пейзаж, а міфологічний космос, у якому людина безнастанно прямує до межі знаного й незнаного, назустріч власній долі.
Якщо сонце є джерелом світла, то вогонь — сонцем, принесеним на землю, його земним втіленням. Саме в сьому, на мою думку, полягає головний міфологічний смисл вогняної символіки Олени Теліги. У традиційній культурі сакральний вогонь постає в різних образах — домашнього вогнища, жертовного полум’я, купальського багаття, очищувального вогню, — проте всі вони є земними виявами небесного сонця.
У поезії Теліги вогонь ніколи не є декоративною деталлю. Він очищує, випробовує й духовно преображає людину. Поетеса відкидає спокійне існування, у якому людський дух залишається нерозкритим:
«...Думки, мов нероздмухані вогні,
Бажання — в запорошених оковах».
Тому її лірична героїня свідомо входить у полум’я як у простір посвяти:
«Крешіть вогонь із кремнів!»
Саме у вогні народжується мужність:
«...Чиє це в іскрах і вогні обличчя?..Хто у собі з’єднав
Всю мужність світу?»
Поетеса свідомо минає чуже світло:
«Та я минала всі вогні,
Мов світло не своєї брами...»
Водночас її особисте переживання зливається з долею України, уособленої образом Києва:
«Там, за лісами, неспокійно спить
В боях ранений, мій трагічний Київ.....І це багаття в заграву злилося».
Поранений Київ постає осердям українського світу, що проходить крізь вогонь боротьби й духовного оновлення. Саме тому лірична героїня йде на «клич задимлених вогнів» та обирає шлях посвяти:
«Я йду на клич задимлених вогнів —
На наш похмурий і прекрасний берег».
Сей мотив перегукується з прадавнім індоєвропейським уявленням про посвяту через вогонь: нове народження можливе лише після духовного спалення колишньої людської природи. У Теліги горить не світ, а людський дух. Її полум’я — не вогонь руйнування і не пожежа історії, а вогонь посвяти, що пробуджує в людині лицаря.
Завершальним виявом світлоносного первообразу стає меч. В архаїчній традиції він є не лише зброєю, а й символом сакрального порядку, вертикаллю, що поєднує землю і небо. Тому й у «Пісні о полку Ігоревім» зброя майже ніколи не постає звичайним предметом: вона взаємодіє з природою і стає учасницею космічної драми. Так само й у Теліги меч перестає бути лише зброєю. Він є знаком чести, вибору й відповідальности:
«… Уста рішучі, як вистріл,
Тверді, як лезо меча».
Готовність перейняти зброю з ослаблих рук звучить і в іншому її заклику:
«...Щоб взяти зброю з вашої руки
І вдарить твердо там, де треба вдарить».
Меч тут означає не насильство, а внутрішню готовність людини до рішучого морального вибору. Саме тому боротьба переноситься з поля бою до людського серця, де перемога над страхом стає передумовою перемоги над ворогом.
Саме тут найповніше виявляється цілісність символічної системи Теліги. Сонце народжує космічне світло, вогонь переносить його в людське життя, а меч — або ширше, героїчний чин — стає земним здійсненням сонячного закону. Перед нами не три окремі символи, а три вияви єдиного первообразу світла, що поєднує космос, людину і героїчний чин. Саме тому в поезії Теліги майже немає культу війни — натомість утверджується культ лицарського чину. Меч у її поезії — не просто зброя сама по собі, а матеріалізована честь.
У сьому, на мою думку, полягає одна з найглибших особливостей поезії Олени Теліги. Вона творить міфологічний світ, у якому героїчний чин є природною формою людського буття. Подібний спосіб міфологічного осмислення світу знаходимо і в «Пісні о полку Ігоревім». Обидва твори виростають із єдиної української духовної традиції.
Львівські місця, пов’язані з життям і діяльністю Олени Теліги, окреслив у своїй промові «Львів в історичній долі Олени Теліги» історик Іван Сварник. Першою адресою є вул. Чарнецького, 26 (нині Винниченка), де впродовж 1922–1939 років містилася редакція «Літературно-наукового вістника», яким керував Дмитро Донцов. У «Вістнику» Олена Теліга публікувалася ще студенткою, наприкінці 1920-х років, а Дмитро Донцов став її духовним наставником на довгі роки У редакції, крім Теліги, бували також Євген Маланюк, Юрій Липа, Леонід Мосендз, Олег Ольжич, Юрій Клен, Богдан Кравців, Улас Самчук.
Другою адресою Олени Теліги є вул. Куркова, 11 (нині Лисенка), де після одруження з Марією Бачинською проживав Дмитро Донцов. У салоні Донцових Олена Теліга бувала після 1926 року вже разом зі своїм чоловіком Михайлом, який завжди мав із собою бандуру й співав для товариства. Тут бували відомі письменники, митці, політики, зокрема емігранти з Великої України.
Наприкінці червня 1941 року, коли до Львова прибула значна частина діячів визвольного руху, Олена Теліга жила в Уласа Самчука й Олега Ольжича на вул. Тарновського (нині Тарнавського), а працювала разом з Олегом Ольжичем у референтурі Проводу ОУН (м) на вул. Академічній, 8 (нині просп. Шевченка). Разом з Уласом Самчуком та Олегом Ольжичем вона бувала також на вул.Підвальній, 3, де 1941 року діяла Спілка українських письменників, а 23 липня відбулася дискусія між прихильниками ОУН (м) та ОУН (б).
20 липня 1941 року Олена Теліга й Улас Самчук відвідали митрополита Андрея Шептицького в Митрополичих палатах на площі Святого Юра й мали з ним тривалу й щиру бесіду.
Від 1992 року у Львові є вулиця Олени Теліги (колишня Біломорська).
Також промови на поетичному семінарі виголосили: доктор історичних наук Ігор Гаврилів — «Незнищенність нації: історичний образ українки Олени Теліги»; кандидат філологічних наук Ольга Антоник — «“Ода до радості”: образ Олени Теліги в красному письменстві»; доктор історичних наук Петро Шкраб’юк — «Героїчний тип українки: Олена Теліга, Олена Степанів, Ольга Басараб»; громадсько-політичний діяч Юрій Антоняк — «Олена Теліга: від мислення ідеєю нації до самопожертви»; доктор економічних наук Борис Карпінський — «До питання національної сили: незламність, витончена жіночність та залізна воля Олени Теліги»; доктор мистецтвознавства Роман Одрехівський — «Постать Олени Теліги як довершений художній образ».
В обговоренні теми поетичного семінару, окрім уже згаданих учасників, взяли участь відомий художник Ігор Колісник, редактор журналу «Наша спадщина», поет Андрій Левик, відомий архітектор Микола Обідняк, діяч освіти Ярослав Даць, журналістка Зірка Андрусь, перекладачка з іспанської Галина Чубай, громадські діячі Іван Вівчарівський і Марта Продан, завідувачка читального залу ЛОУНБ Ольга Вахула та інші.

Світлини — Ігоря Колісника.
Поетичний семінар проведено за сприяння Зіновія Урсула.