18/08/2026
Від Скрипниківки до сучасних норм — як розвивався український правопис.
У 1818 році з’явилася літера «і», у 1837-му — «є», а також буквосполучення «йо» та «ьо», у 1873 році — «ї». Натомість літери «ъ», «ы» та «э» поступово зникали.
Разом із цими змінами виникали й нові правописні системи. Лише між 1798 і 1905 роками їх можна нарахувати близько п’ятдесяти — від індивідуальних експериментів окремих авторів до правописів, якими користувалися тисячі людей.
Найвідоміші серед них:
правопис Олексія Павловського;
правопис «Русалки Дністрової» (1837);
Кулішівка Пантелеймона Куліша;
Драгоманівка, створена київськими мовознавцями під проводом Павла Житецького за участі Михайла Драгоманова;
Желехівка Євгена Желехівського.
Саме «желехівка» стала однією з найважливіших сходинок у розвитку українського правопису. Її використали Степан Смаль-Стоцький і Теодор Ґартнер у своїй «Руській граматиці», а згодом Борис Грінченко — у своєму знаменитому чотиритомному «Словарі української мови». Більшість принципів цього правопису, заснованих на фонетичному принципі «пиши, як чуєш», живуть в українській мові й сьогодні.
17 січня 1918 року Центральна Рада видала «Головні правила українського правопису». Вони ще не були повним правописним кодексом, однак стали важливим кроком до унормування української мови.
Уже 17 травня 1919 року Українська академія наук схвалила «Головніші правила українського правопису». Це був перший академічний український правопис, який став основою для всіх наступних редакцій.
Саме цей правопис успадкувала радянська влада після встановлення контролю над Україною. І тут виникла очевидна проблема: як проводити політику українізації, використовуючи правопис, створений ще за часів української державності?
Саме тому тодішній народний комісар освіти Микола Скрипник вирішив скликати нову правописну комісію. До її складу увійшли найавторитетніші мовознавці з усіх українських земель — не лише з Наддніпрянщини, а й із Галичини, яка тоді перебувала під владою Польщі. Саме так народився перший соборний український правопис — той, що вперше поєднав мовні традиції Сходу й Заходу України.
Над ним працювали Агатангел Кримський, Олена Курило, Олекса Синявський, Євген Тимченко, Всеволод Ганцов, Леонід Булаховський, Микола Грунський, Григорій Голоскевич та багато інших українських мовознавців.
До роботи долучилися й письменники та діячі культури: Майк Йогансен, Сергій Єфремов, Микола Хвильовий, Михайло Яловий.
1929 року новий правопис офіційно надрукували й запровадили в усіх школах та видавництвах УСРР. Заради мовної єдності Наукове товариство імені Шевченка у Львові також ухвалило використовувати його в Галичині. Саме тому цей правопис називають першим соборним українським правописом.
Його знають під кількома назвами. Найчастіше — Скрипниківка або Харківський правопис, адже його ухвалили саме в Харкові. Ще одна назва — правопис Голоскевича. Саме Григорій Голоскевич уклав перший «Правописний словник», побудований на нормах Скрипниківки.
У 1933 році, ухвалили новий правопис. Його передмова починалася зі звинувачень на адресу Скрипниківки.
Новий правопис почав прибирати майже все, що відрізняло українську мову від російської. Саме тоді:
вилучили літеру «ґ»;
фактично заборонили кличний відмінок;
змінили написання багатьох іншомовних слів;
почали витісняти питомі українські слова російськими відповідниками;
максимально наблизили український правопис до російського.
Проте після війни правопис знову переглянули. 1945 року ухвалили нову редакцію, яка фактично й стала основою того правопису, яким ми користувалися аж до 2019 року.
