Музей пропаганди

31/08/2026

#Анонс. Новий тиждень в музеї

31/08/2026

ПАМ’ЯТАЄМО…
Рік тому, 31 серпня 2025 року, зупинилось серце нашого земляка, мужнього воїна – старшого лейтенанта – Михайла Васильовича ПОЧАПСЬКОГО, начальника групи, начальника зв’язку та кібербезпеки військової частини.

Михайло народився 13 жовтня 1980 року в селі Гулі Барського району Вінницької області. Зростав у дружній родині, де разом із сестрою Анною та молодшим братом Іваном змалку пізнавав ціну праці, родинної підтримки та любові до рідної землі. Мама Людмила працювала в колгоспі, а батько Василь був ковалем – майстром, який умів творити руками справжні дива. На жаль, батько рано пішов із життя, і Михайлові довелося рано стати дорослим, навчитися відповідальності та бути підтримкою для своїх близьких.

Після закінчення школи Михайло пройшов строкову військову службу. Вже тоді він зрозумів, що хоче присвятити себе військовій справі. Вступив до Васильківського коледжу військово-повітряних сил, який успішно закінчив у 2002 році. До 2004-го проходив службу в Бродах.

Згодом доля привела його до Шепетівки, яка стала для нього рідним містом. Саме тут Михайло зустрів Лесю – жінку, з якою пов’язав своє життя. Їхній шлюб тривав 21 рік. Разом вони виховали двох дітей – доньку Аліну та сина Олександра.

Сім’я була для Михайла його найбільшою цінністю. Він умів бути турботливим чоловіком, люблячим батьком, надійною людиною, до якої завжди можна було звернутися по допомогу.

У цивільному житті Михайло працював будівельником. Він любив працювати руками, створювати навколо себе затишок і робити життя близьких комфортнішим. Особливе місце в його серці посідав футбол – Михайло не лише сам грав, а й щиро вболівав за улюблену гру. Цю любов він передав синові. Не менш тепло ставився до домашніх тварин, які завжди були частиною їхньої родини.

Та з початком повномасштабної війни його мирне життя змінилося.
22 травня 2024 року Михайло Почапський був мобілізований до лав Збройних Сил України. Він пройшов підготовку у Військовому коледжі сержантського складу Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.

Виконував бойові завдання на Запорізькому напрямку. У грудні 2024 року отримав поранення. Після лікування не залишив військової служби й повернувся до строю.

Згодом продовжив службу у військовій частині на Рівненщині, де обіймав відповідальну посаду начальника групи зв’язку та кібербезпеки.

Таким його знали побратими – відповідальним, надійним, мужнім. Таким його пам’ятають рідні – добрим, щирим, турботливим. Людиною, яка не проходила повз чужу біду й завжди була готова допомогти.

У Михайла були прості, але такі важливі мрії. Він чекав миру, хотів повернутися до родини, мріяв побачити свого першого онука, планував ремонт у квартирі та просто жити – поруч із тими, кого любив. Але війна забрала в нього майбутнє, яке він так чекав.

31 серпня 2025 року серце Михайла Почапського зупинилося. Обірвалося життя люблячого чоловіка, батька, сина, брата, друга та відданого захисника України.

Вічна пам'ять та слава, доземний уклін воїну-захиснику – старшому лейтенанту Михайлу ПОЧАПСЬКОМУ!

29/08/2026

29 серпня в Україні відзначають День пам’яті захисників і захисниць України, які загинули в боротьбі за нашу незалежність, суверенітет і територіальну цілісність.

У цей особливий день у краєзнавчому відділі Музею пропаганди відбувся діалог-спомин під назвою " Соняхи серпня — жива пам’ять", присвячений Героям України — Воїнам світла, захисникам і захисницям, які віддали найдорожче заради нашого сьогодення.

Серед запрошених гостей були воїни однієї з військових частин міста, учасник боїв під Іловайськом, ветеран бойових дій Назар Іванович Борищук, мама учасників бойових дій, поетеса Надія Сондей та поет Сергій Доскач.

У цей день тиша красномовніша за будь-які слова. А символом пам’яті стали соняхи — квіти, які назавжди пов’язані з трагічними подіями серпня 2014 року.

Саме під час Іловайської трагедії соняшникові поля стали місцем загибелі українських воїнів. Кров і соняхи, земля і тіла захисників — усе змішалося на нашій землі. Цей образ назавжди залишився одним із найболючіших символів російсько-української війни.

Своїми спогадами про ті події поділився Назар Борищук. Своїм болем і материнськими переживаннями — Надія Сондей.

Ми живемо, бо вони тримають небо. Ми можемо мріяти, будувати плани, обіймати своїх рідних, а вони вже не можуть. Бо віддали найцінніше — своє життя.

Є події, які розривають серце і залишають глибокий слід в історії. Їх не завжди можна висловити звичайними словами. У такі моменти приходить поезія.

Свої твори читав поет Сергій Доскач. Надзвичайно щемко й душевно звучали його поетичні рядки, наповнюючи залу особливою тишею. У дорослих людей очі наповнювалися сльозами. Влучно й проникливо звучала також поезія Надії Сондей.

Соняхи повертаються до сонця, а ми повертаємося до своїх коренів, своєї історії та своєї правди.

Особливою частиною діалогу-спомину стало створення спільної рукотворної картини. Кожен учасник отримав паперову пелюстку соняшника, на якій написав прізвище воїна, який віддав своє життя за наше сьогодення. По черзі гості прикріплювали жовті пелюстки довкола чорної серцевини. І наприкінці заходу вона «зацвіла» яскравим соняшником пам’яті.

На зворотному боці кожного паперового соняшника учасники залишили короткі слова підтримки для нинішніх захисників і захисниць України.

Після заходу ці соняхи стали частиною нашого символічного соняшникового поля пам’яті.

Цей діалог не залишив байдужим нікого. У ньому були спогади й біль, сльози й поезія, вдячність і безмежна повага до тих, хто захищав і продовжує захищати Україну.

Пам’ятаємо кожного, хто віддав життя за Україну.

Дякуємо тим, хто сьогодні стоїть на її захисті.

Нашим Героям — сили духу, міцного здоров’я, любові, тепла та найголовнішого — повернення додому живими.

28/08/2026

Цьогоріч Краєзнавчий відділ Музею пропаганди вперше долучився до всеукраїнської акції «Стіл пам’яті», яка щороку проходить 29 серпня — у День пам’яті Захисників і Захисниць України.

«Стіл пам’яті» — це ініціатива, покликана вшанувати українських військових, які загинули, захищаючи нашу державу. Її ідея проста й водночас дуже символічна: у цей день залишити за столом місце для полеглого Захисника чи Захисниці — людини, яка мала б бути поруч із нами.

Стіл сервірують квітами, свічкою, пам’ятною табличкою та листівками, на яких можна написати імена тих, кого хочемо згадати. Вільне місце за столом нагадує про втрату, а запалена свічка — про життя, яке обірвалося через російсько-українську війну. Соняхи є одним із символів Дня пам’яті Захисників і Захисниць України.

Історія акції розпочалася у 2023 році. Її започаткувала Марія Грабар — дружина полеглого Захисника України Іллі Грабаря. Тоді до ініціативи долучилися близько 100 ресторанів. Згодом «Стіл пам’яті» перетворився на загальнонаціональну традицію. У 2025 році понад 3500 столів пам’яті було створено в Україні та ще у 16 країнах світу.

У 2026 році до акції долучаються не лише заклади харчування, а й заклади культури та освіти, бібліотеки, книгарні, військові підрозділи, міські простори та інші організації. Цьогоріч на мапі акції вже понад 4400 локацій в Україні та за кордоном.

Для Краєзнавчого відділу Музею долучення до «Столу пам’яті» — це ще одна можливість говорити про пам’ять не лише через музейні предмети, документи та архівні матеріали, а й через живу традицію вшанування людей, які віддали своє життя за Україну.

29 серпня залишаємо місце для тих, кого немає поруч, але чиї імена та подвиг назавжди залишаються з нами.

🕯️ Пам’ятаємо.
🇺🇦 Шануємо.
Не забуваємо.

27/08/2026

«День Незалежності України: Хмельниччина»

Цьогоріч Україна відзначає 35-ту річницю відновлення Незалежності.

До цієї дати Хмельницька обласна військова адміністрація підготувала документальний фільм «День Незалежності України: Хмельниччина».

У фільмі - ключові події новітньої історії України та Хмельниччини: від проголошення Незалежності у 1991 році до боротьби за свободу сьогодні.

Це розповіді наших земляків – представників влади, військових, волонтерів, медиків, рятувальників та всіх, хто в різні роки працював і працює заради України.

Запрошуємо переглянути фільм та згадати шлях, який Україна і
Хмельниччина пройшли за 35 років.

Дивіться фільм на YouTube-каналі Хмельницької обласної військової адміністрації за посиланням:

Фільм про внесок Героїв Хмельниччини у Незалежність України.35 ро...

27/08/2026

ПАМ’ЯТАЄМО…
Минуло два роки від того трагічного дня, коли, захищаючи Україну, загинув наш земляк – солдат 82 окремої десантно-штурмової Буковинської бригади Геннадій ЧАЇНСЬКИЙ. Його життя обірвалося 27 серпня 2024 року під час виконання бойового завдання на території Курської області.

За проявлену мужність, незламність і самовідданість у боротьбі за незалежність та територіальну цілісність України Указом Президента України №759/2024 від 11 листопада 2024 року Геннадія Васильовича ЧАЇНСЬКОГО посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Народився Геннадій 14 березня 1986 року в селі Плесна Шепетівського району. Середню освіту здобув у Плесенській загальноосвітній школі, а згодом завершив навчання у Козятинському міжрегіональному вищому професійному училищі залізничного транспорту. Після отримання диплома пройшов строкову військову службу.

У 2012 році він оселився у Хмельницькому, де працював на одному з місцевих підприємств. У повсякденному житті Геннадій був людиною широких інтересів: захоплювався історією України, багато читав, любив музику та гру на гітарі. Разом із родиною із задоволенням подорожував країною, а найбільшою цінністю для нього були сім'я та двоє маленьких синів, для яких він залишався турботливим і люблячим батьком.

У квітні 2024 року Геннадій добровільно став на захист України, вступивши до лав 82 окремої десантно-штурмової Буковинської бригади. Вірний військовій присязі, він із честю виконував свій обов'язок до останнього подиху.

Рідні згадують Геннадія як надзвичайно мудру, щиру й доброзичливу людину, яка постійно прагнула знань, цікавилася історією, мала багато захоплень і завжди була готова підтримати близьких. Для своєї родини він був надійною опорою, люблячим чоловіком, турботливим батьком і вірним другом. Востаннє, спілкуючись із рідними перед виходом на бойове завдання, він повідомив, що певний час не матиме зв'язку, та запевнив, що все буде добре. На жаль, ця розмова стала останньою.

Світла пам'ять про Геннадія ЧАЇНСЬКОГО назавжди залишиться у серцях рідних, побратимів, друзів і всіх, хто знав його особисто. Його мужність, відданість Україні та жертовність є прикладом справжнього патріотизму і незламності.

Вічна світла пам'ять і доземний уклін воїну-захиснику – солдату Геннадію ЧАЇНСЬКОМУ!

26/08/2026

ПАМ’ЯТАЄМО…
Сьогодні минають перші сумні роковини з дня загибелі нашого земляка, мужнього Захисника України – сержанта Сергія Олександровича БОЧАРОВА, старшого стрільця-вогнеметника 1 механізованого відділення 1 механізованого взводу 3 механізованої роти 3 механізованого батальйону. 26 серпня 2025 року, виконуючи бойове завдання із захисту України, воїн віддав найдорожче – власне життя.

Життєвий шлях Сергія розпочався 7 липня 1974 року у Шепетівці. Він зростав у родині, де його оточували любов і турбота. Вихованням хлопця опікувалися бабуся Галина Петрівна та дідусь Степан Якович Вознюки, поруч була мама Людмила Михайлівна. Особливо теплими були його стосунки з молодшим братом Максимом, із яким вони завжди підтримували один одного.

Ще змалку Сергій захоплювався спортом, а найбільше – футболом. Він навчався у спортивній школі, із задоволенням брав участь у змаганнях і не втрачав надії пов'язати своє життя з улюбленою грою. Освіту здобував у Шепетівській загальноосвітній школі №7, де його знали як щиру, спокійну та відповідальну людину. Після закінчення школи вступив до Шепетівського професійного ліцею, де опанував професію плиточника-облицювальника.

Відслуживши строкову службу в Одесі, Сергій повернувся до рідного міста. Працював за спеціальністю, жив чесною працею, не прагнув гучних слів чи визнання. Найбільшою цінністю для нього завжди залишалася сім'я. Він із особливою турботою ставився до своєї рідної тітки Лілії Степанівни та її дітей, для яких був не лише братом, а й людиною, до якої можна було звернутися за порадою чи допомогою.

Смерть найдорожчої людини – бабусі Галини Петрівни – стала для Сергія важким випробуванням. Саме тоді він остаточно вирішив, що не може залишатися осторонь війни. 23 лютого 2024 року чоловіка мобілізували до лав Збройних Сил України. Після підготовки на одному з навчальних полігонів він вирушив на передову, де проходив службу сержантом, старшим стрільцем-вогнеметником механізованого підрозділу.

Військова служба лише підтвердила ті риси характеру, які завжди вирізняли Сергія. Побратими цінували його за відповідальність, витримку й уміння підтримати у найважчі хвилини. Попри небезпеку, він постійно підтримував зв'язок із рідними, знаходив час, щоб поцікавитися їхніми справами, заспокоїти й підбадьорити. Особливо тепло спілкувався з тіткою Лілією Степанівною, якій часто розповідав про свої мрії після Перемоги.

Він вірив, що обов'язково повернеться додому. Хотів завершити ремонт у будинку, більше часу проводити з близькими, здійснити прості, але такі дорогі серцю плани. Востаннє Сергій вийшов на зв'язок 20 серпня 2025 року. Повідомив, що вирушає виконувати бойове завдання. Після цього звісток від нього вже не було. Через тиждень родина дізналася страшну правду: 26 серпня життя Захисника обірвалося.

Вічна пам'ять та слава, доземний уклін воїну-захиснику – сержанту Сергію а БОЧАРОВУ!

26/08/2026

ПАМ’ЯТАЄМО…
Сьогодні минають другі роковини з дня загибелі нашого земляка, видатного українського льотчика, Героя України, полковника (посмертно) Олексія Сергійовича МЕСЯ на позивний «Moonfish». 26 серпня 2024 року під час відбиття одного з наймасштабніших комбінованих ракетно-дронових ударів російських військ його життя обірвалося за штурвалом винищувача F-16. До останньої миті він виконував бойове завдання, захищаючи українське небо та рятуючи життя своїх співгромадян.

За виняткову мужність, героїзм і самовіддане служіння Українському народові Указом Президента України №165/2025 від 14 березня 2025 року Олексію Месю посмертно присвоєно найвище державне звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка». Раніше, у 2022 році, офіцера було нагороджено медаллю «За військову службу Україні» за відданість військовій присязі та особисту мужність під час захисту державного суверенітету України.

Олексій Месь народився 20 жовтня 1993 року у Шепетівці. Саме тут минули його дитячі роки, сформувався його характер і зародилася мрія про небо. Навчався у Шепетівській спеціалізованій загальноосвітній школі №2, яку закінчив із золотою медаллю. Від юних років вирізнявся надзвичайною працьовитістю, відповідальністю та допитливістю. Захоплювався точними науками, багато читав, брав участь у всеукраїнських конкурсах та олімпіадах. Одним із його вагомих досягнень стала перемога у Всеукраїнському конкурсі «Мирний космос», де він отримав диплом ІІ ступеня з рук першого космонавта незалежної України Леоніда Каденюка.

Після закінчення школи вступив до Харківського національного університету Повітряних сил імені Івана Кожедуба. Військовий виш завершив із відзнакою у 2016 році, ставши одним із найкращих випускників. Диплом молодому офіцеру вручав Президент України, який також відзначив його іменним годинником за високі результати навчання.

Від початку офіцерської служби Олексій демонстрував високий професіоналізм та прагнення постійно вдосконалювати власні навички. Ще під час навчання він брав участь у міжнародній програмі обміну досвідом у Норвегії, а вже як військовий льотчик активно долучався до розвитку співпраці між Україною та країнами-партнерами. У 2019 році став першим українським пілотом винищувача МіГ-29, який безпосередньо спостерігав за дозаправкою винищувача F-15D Eagle у повітрі в межах українсько-американської програми співробітництва.

Із початком повномасштабної війни Олексій став одним із найкращих командирів української винищувальної авіації. Станом на 2022 рік він очолював ескадрилью винищувачів МіГ-29 та виконував бойові завдання із захисту українського неба.

Окремою сторінкою його життя стала боротьба за отримання Україною сучасних винищувачів F-16. Разом із побратимом Андрієм Пільщиковим «Джусом» він представляв українських військових льотчиків у Сполучених Штатах Америки, проводив зустрічі з американськими конгресменами, сенаторами, військовими та журналістами. Завдяки бездоганному знанню англійської мови й високому професійному авторитету він переконливо аргументував необхідність посилення української авіації сучасними літаками. Саме Олексій став одним із символів міжнародної кампанії, яка зрештою відкрила Україні шлях до отримання F-16.

Після ухвалення відповідних політичних рішень він увійшов до числа перших восьми українських льотчиків, які пройшли навчання на винищувачах F-16 за кордоном. Колеги та міжнародні партнери відзначали його не лише як блискучого пілота, а й як людину, яка координувала складний процес підготовки українських екіпажів та впровадження нової авіаційної техніки. Попри широку міжнародну впізнаваність, Олексій залишався скромною людиною, яка ніколи не шукала публічності, а виступала перед журналістами лише тоді, коли це було необхідно для України.

Саме він став першим українським льотчиком, який посадив винищувач F-16 на українській землі. А 26 серпня 2024 року під час масованої повітряної атаки росії майстерно виконав бойове завдання, знищивши три крилаті ракети та один ударний безпілотник. Ціною власного життя він урятував десятки, а можливо й сотні людських життів.

На початку 2025 року до Шепетівки спеціально прибув командувач Повітряних сил Данії, щоб особисто вшанувати пам'ять українського льотчика та висловити слова вдячності його родині. Під час навчання українських пілотів він неодноразово працював разом з Олексієм і відзначав його виняткові професійні якості, лідерство та здатність успішно долати найскладніші виклики, пов'язані з освоєнням новітньої авіаційної техніки.
Вічна світла пам'ять і доземний уклін мужньому пілоту – полковнику Олексію МЕСЮ!

25/08/2026

ПАМ’ЯТАЄМО…
Сьогодні минають другі роковини з дня смерті нашого земляка, відданого Захисника України, старшого сержанта Віталія Івановича КУШНІРА – командира 1 піхотного відділення 2 піхотного взводу 1 піхотної роти 454 окремого піхотного батальйону. 25 серпня 2024 року під час проходження військової служби на Запорізькому напрямку його серце перестало битися.

За багаторічну сумлінну службу та відданість військовому обов’язку старший сержант Віталій Кушнір був нагороджений відзнакою Міністра оборони України «10 років сумлінної служби».

Віталій народився 1 квітня 1980 року в Шепетівці. Після закінчення загальноосвітньої школи №2 вступив до закладу вищої освіти, однак згодом зрозумів, що справою його життя є військова служба. Саме тому він залишив навчання та підписав контракт зі Збройними Силами України. У 2000 році продовжив службу в одній із військових частин рідного міста, де проявив себе дисциплінованим і відповідальним військовослужбовцем.

Після завершення контракту Віталій певний час працював у Києві. Багато сил віддавав роботі, підтримував і допомагав батькам, завжди залишаючись для них надійною опорою. Проте військова справа назавжди залишилася важливою частиною його життя.

У 2015 році він знову добровільно повернувся до лав Збройних Сил України, уклавши новий контракт. Подальшу службу проходив в Одесі. Через два роки родину спіткало велике горе – помер його батько, Іван Савович. Цю втрату Віталій переживав особливо болісно, водночас продовжуючи сумлінно виконувати свій військовий обов'язок.

Досвід війни він здобув ще до початку повномасштабного вторгнення. Із березня по червень 2019 року виконував бойові завдання на сході України. Після завершення контракту повернувся до мирного життя та працював на залізниці, однак залишався людиною, яка завжди була готова знову стати на захист держави.

Найрідніша людина – мама Надія Георгіївна – згадує сина як надзвичайно доброго, відкритого й справедливого чоловіка. Він захоплювався читанням, перечитав майже всю домашню бібліотеку, постійно цікавився новими книгами та прагнув саморозвитку. Рідні й друзі пам'ятають його щирим, життєрадісним, енергійним і небайдужим до чужих проблем. Він завжди знаходив час, щоб підтримати тих, хто цього потребував.

У березні 2024 року Віталій втретє одягнув військову форму, без вагань повернувшись до лав оборонців України. Після проходження підготовки був направлений для виконання бойових завдань до Запорізької області. Востаннє він спілкувався з мамою 24 серпня. Розповідав, що разом із побратимами відзначили День Незалежності України, побувавши на прем'єрі українського фільму «Конотопська відьма», ділився гарним настроєм та враженнями. Уже наступного дня його життя несподівано обірвалося.

Вічна світла пам'ять і доземний уклін воїну-захиснику – старшому сержанту Віталію КУШНІРУ!