26/06/2026
Майже пів століття він чекав на повернення в Україну.
Коли цей день настав, Мирославу-Івану Любачівському було вже 76 років.
Сьогодні, 24 червня, минає 112 років від дня народження Мирослава-Івана Любачівського (1914–2000) — глави Української греко-католицької церкви, кардинала, науковця і людини, якій випало очолити УГКЦ в один із найважчих моментів її історії.
Він народився в Долині на Прикарпатті. Навчався настільки успішно, що митрополит Андрей Шептицький особисто відправив його продовжувати освіту до Австрії.
Згодом були студії в Інсбруку, Швейцарії та Римі. Докторська праця з богослов'я. Навчання у Папському Біблійному інституті та Григоріанському університеті. Навіть медицину він встигав вивчати паралельно.
Здавалося, попереду на нього чекає життя науковця і викладача.
Та ХХ століття готувало для нього зовсім іншу долю.
Війна перекроїла кордони Європи. Західна Україна опинилася під владою СРСР, а Церква, якій він присвятив життя, невдовзі стала однією з головних цілей радянського режиму.
Дорога додому закрилася майже на пів століття.
Коли радянська влада заборонила УГКЦ, тисячі вірян і священників опинилися під тиском репресивної системи. Церква, якій він присвятив життя, змушена була виживати в підпіллі.
Для Мирослава-Івана Любачівського це означало одне: повернутися в Україну він уже не міг. Принаймні найближчі десятиліття.
У США він служив, викладав, виховував майбутніх священників і писав. Переклав Катехизм Тридентського собору, видав книги «Вірую в єдиного Бога», «Ранішні розважання» та «Десять заповідей Божих».
Після смерті Патріарха Йосифа Сліпого саме Мирослав-Іван Любачівський очолив УГКЦ.
Церкву без держави.
Церкву без власного центру в Україні.
Церкву, яку радянська влада намагалася стерти з карти історії. Її єпископів ув'язнювали, священників переслідували, храми відбирали, а тисячі вірян змушені були приховувати свою віру. Багато хто пройшов через табори й заслання, а тисячі так і не повернулися додому.
Церкву, яка попри все вижила в підпіллі.
У березні 1991 року він повернувся до Львова.
І одразу взявся до роботи.
Створював нові єпархії, висвячував священників, відкривав семінарії, відновлював церковні структури. Саме за його участі відродилася Львівська богословська академія, яка згодом стала основою Українського католицького університету.
Зовні він зовсім не був схожий на людину, якій судилося очолити одну з найбільших Церков України в переломний момент її історії. Спокійний, скромний і радше схожий на науковця, ніж на церковного керівника, він узяв на себе завдання, яке багатьом здавалося непосильним.
Його ім'я не таке відоме, як імена Йосифа Сліпого чи Любомира Гузара.
Проте саме Мирославу-Івану Любачівському випало очолити Церкву в той переломний момент, коли вона виходила з підпілля і поверталася до відкритого життя в незалежній Україні.
Мирослав-Іван Любачівський дочекався часу, коли можна було повернутися додому.
І використав його сповна.
«Свобода — це великий дар Божий, але вона накладає на нас і велику відповідальність. Ми повинні будувати свій дім на тривких підвалинах правди, справедливості та любові».
Саме так він і прожив своє життя.
